Частина V. Ми були огидно молоді

Коробку з написом «ДВІР» Максим урочисто поставив на стіл у понеділок о десятій ранку.

Урочистість, щоправда, існувала лише в його голові. Насправді коробка була сіра, потерта, трохи перекошена й пахла так, ніби пережила кілька переїздів, один підвал, дві сімейні сварки й тридцять років упертого небажання помирати.

На кришці чорним маркером усе ще було написано:

«НЕ СОРТУВАТИ».

І нижче:

«ЛЮДИ Й ТАК НЕСОРТОВАНІ».

Олександр прочитав уголос.

— Після останніх подій це вже не жарт, а методологія.

Юлія стояла поруч із чашкою кави й дивилася на коробку з виразом людини, яка щойно зустріла одночасно старого друга, потенційного свідка й дуже погану ідею.

— Ніна дозволила?

— Так, — відповів Максим. — Відкриті записи двору. Зелені позначки, кілька жовтих. Чорні я відклав окремо.

— Жовті?

— Люди знали, що вона часто записує, але конкретної згоди на кожен момент немає.

Олександр одразу:

— Тоді тільки для приватного перегляду команди.

Юлія глянула.

— Ми ще нічого не відкрили.

— Профілактика.

— Я спокійна.

Максим подивився на неї.

Потім на коробку.

Потім знову на неї.

— Я нічого не сказав.

— Але подумав.

— У мене обличчя вільна територія.

Олександр засміявся.

— Вона на тебе погано впливає.

Юлія поставила чашку.

— Відкривай.

Максим не рухався.

— Що?

— Просто хотів зафіксувати момент, коли слово «спокійна» остаточно втратило значення.

— Максиме.

— Відкриваю.

Кришка піддалася не відразу.

Всередині лежали касети.

Десятки.

Частина підписана датами.

Частина — адресами.

Деякі — просто словами:

«ЛАВКА».

«ВЕЛОСИПЕДИ».

«ПІД’ЇЗД №2».

«ПІСЛЯ ДОЩУ».

«ДІТИ».

«ЛІТНІЙ ВЕЧІР».

«САШКО І ЮЛЯ — ЗНОВУ».

Юлія завмерла.

Олександр теж.

Максим повільно підняв останню касету.

— Хочу зазначити, що підпис зробив не я.

Юлія простягнула руку.

— Дай.

Олександр перехопив її зап’ястя.

— Повільніше.

— Що?

— «Сашко і Юля — знову».

— І?

— Ніна вже достатньо зруйнувала мою репутацію.

— Твоя репутація пережила велосипед.

— Ледь.

Максим повернув касету.

На звороті була примітка:

«Люди знали. Переважно. Нічого важливого».

Юлія розсміялася.

— «Нічого важливого»?

— Саме такі записи найнебезпечніші, — сказав Олександр.

— Чому?

— Бо там ми.

Юлія подивилася на нього.

Він усміхався, але не зовсім.

Після голосу батька вони обидва інакше ставилися до слова «ми» на старому носії.

Голос уже довів, що не повертає минуле акуратно.

Він приносить його з усіма гострими краями.

Іноді з любов’ю.

Іноді з образою.

Іноді з дурним жартом, за який через двадцять років хочеться вдарити власну молодшу версію по голові.

— Почнемо не з нас, — сказала Юлія.

Олександр подивився підозріло.

— Серйозно?

— Я етична.

— Тривожно.

Максим вибрав касету:

«Двір. Липень. 1999».

— Ця повністю зелена.

— Вмикай.

Спочатку був вітер.

Потім дзенькіт пляшок.

Десь далеко працювало радіо.

Жіночий голос:

— Лідо, ти мою миску не бачила?

І відразу голос тітки Ліди, молодший, але абсолютно впізнаваний:

— А я що, музей посуду?

Юлія прикрила рот.

Олександр уже сміявся.

— Вона взагалі не змінилася.

На записі інша жінка:

— Я тобі вчора давала.

Тітка Ліда:

— Тоді ти сама винна. У цьому дворі не можна давати речі людям і сподіватися на повернення. Це утопія.

Юлія витерла сльозу.

— Господи.

Максим поставив маркер.

— Можна їй надіслати?

— Обов’язково, — сказала Юлія.

Олександр:

— Тільки якщо хочеш жити небезпечно.

Юлія вже вирізала уривок.

За хвилину тітка Ліда відповіла голосовим.

— Це фальсифікація. Я в молодості була значно ввічливіша.

Друге голосове:

— І миска, між іншим, потім знайшлася. У Галини. Так і напишіть, щоб історична правда не постраждала.

Максим закрив очі.

— Я люблю цей проєкт.

— Ти ще молодий, — сказав Олександр.

Запис ішов далі.

Діти кричали.

Хтось грав м’ячем.

Чоловік лагодив машину.

Жінки сперечалися через абрикоси.

Потім раптом:

— Сашко! Велосипед прибери!

Олександр завмер.

Юлія повільно повернула голову.

— О.

— Не починай.

— Це ще не я.

— Тим гірше.

Інший голос:

— Сашко, тобі кажуть!

Молодий Олександр звідкись далеко:

— Та він нікому не заважає!

Юлія закрила обличчя долонею.

— Ти буквально все життя це казав.

— Я мав послідовну позицію.

— Твоя позиція блокувала двері.

На записі жінка:

— Ти його одного дня знайдеш на смітнику.

Молодий Олександр:

— Тоді я знатиму, хто винен.

Юлія:

— Скільки тобі було?

— Неважливо.

— Скільки?

— Сімнадцять.

— Ти говорив як сорокарічний голова ОСББ.

— Я рано подорослішав.

— Ні. Ти рано став нестерпним.

Максим зупинив запис.

— Я просто хочу повідомити: у каталозі ще сім касет зі словом «велосипед».