Частина ІV. Голос батька

Касета чекала на Олександра три дні.

Це було особливо підло з її боку, враховуючи, що касети взагалі не мають психіки, намірів, почуття гумору чи здатності демонстративно лежати в сейфі так, ніби знають про тебе більше, ніж ти сам.

Але ця — знала.

Принаймні Олександрові так здавалося.

«Майстерня. 2009–2012».

Звичайна прозора пластикова коробка.

Чорна касета.

Пожовкла наклейка.

Почерк Ніни Семенівни.

Кілька фрагментів, які батько Олександра дозволяв записувати відкрито.

І два окремих відрізки, позначені синьою рискою — ті, які він попросив записати сам.

Один — для себе.

Другий — можливо, для сина.

Можливо.

Саме це слово Олександр ненавидів найбільше.

Якби Ніна сказала:

«Твій батько залишив тобі послання», — було б простіше.

Страшніше.

Але простіше.

Тоді це стало б завданням.

Є послання.

Є адресат.

Є кнопка.

Натисни.

Послухай.

Зламайся.

Виживи.

Постав у календар галочку навпроти чергової сімейної травми.

Але Ніна сказала:

«Можливо, для тебе».

Тобто батько навіть через роки після смерті примудрився залишити синові емоційний документ без чітко визначеного призначення.

Це було настільки в його стилі, що Олександр майже міг розсміятися.

Майже.

Першого дня після повернення з поїздки Максим оцифрував касету без звукового моніторингу.

Технічно це було складніше, але можливо.

Файл отримав закритий статус.

Доступ — тільки Олександрові.

Юлія не просила додати себе.

Не жартувала про «родинну підписку».

Не питала, коли він слухатиме.

Не заходила в кімнату, де лежав його ноутбук, довше, ніж було потрібно.

І саме цим дратувала його найбільше.

— Можеш поводитися нормально? — запитав він другого вечора.

Юлія стояла біля плити й перемішувала щось у каструлі.

— Це образа чи прохання?

— Ти дуже обережна.

— О.

— Оце твоє «о» теж.

— Що з ним?

— Надто нейтральне.

Юлія поклала ложку.

Повільно повернулася.

— Тобі треба, щоб я лізла?

— Ні.

— Щоб питала?

— Ні.

— Щоб випадково відкрила файл, бо «ой, я думала, це список продуктів»?

Олександр потер обличчя.

— Не перебільшуй.

— Я намагаюся зрозуміти технічне завдання.

— Немає технічного завдання.

— Тоді я поводжуся нормально.

— Ні.

— Сашо.

— Що?

— Ти сам попросив, щоб доступ був тільки тобі.

— Знаю.

— Я поважаю це.

— Знаю.

— І тебе це дратує.

Він помовчав.

— Так.

Юлія схрестила руки.

— Чудово.

— Я не сказав, що це логічно.

— О, логіка нас давно покинула.

— Я просто…

Він замовк.

Юлія почекала.

Не допомагала.

Не підказувала закінчення.

Не заповнювала тишу.

Це теж дратувало.

— Я думав, ти будеш поруч, — нарешті сказав він.

— Я поруч.

— Не так.

— А як?

Олександр глянув на неї.

— Не знаю.

Юлія видихнула через ніс.

— Спробуємо ще раз. Ти хочеш слухати зі мною?

— Не знаю.

— Хочеш слухати сам?

— Не знаю.

— Хочеш поки не слухати?

— Не знаю.

— Тоді, — сказала вона дуже повільно, — я не знаю, як саме бути поруч.

Він опустив очі.

— Оце чесно.

— Я сьомий том вчуся.

— Я помітив.

Юлія підійшла.

Зупинилася за крок.

— Можна торкнутися?

Олександр підняв голову.

— Серйозно?

— Дуже.

— Юлю.

— Що? Ми весь роман говоримо про згоду. Я практикуюся.

Він не витримав і усміхнувся.

— Можна.

Вона поклала долоні йому на плечі.

Олександр одразу відчув, наскільки був напружений.

Наче весь день тримав на собі щось важке й лише тепер тіло отримало дозвіл це помітити.

Юлія повільно провела пальцями по шиї.

— Так краще?

— Так.

— Файл нікуди не дінеться.

— Я знаю.

— Ти не зобов’язаний слухати сьогодні.

— Знаю.

— Завтра.

— Знаю.

— Взагалі.

— Знаю.

— Можу припинити повторювати очевидне.

— Оце було б добре.

Вона ледь усміхнулася.

— А можу сказати неочевидне.

— Наприклад?

Юлія стала ближче.

— Якщо ти його не послухаєш, це не означає, що ти боягуз.

Олександр завмер.

— Я цього не казав.

— Не казав.

— І не думав.

Юлія підняла брову.

— Добре.

— Не дивись так.

— Як?

— Наче у тебе є доступ до моєї внутрішньої системи.

— Немає. У тебе пароль.

— Правильно.

— І він, мабуть, досі назва першого велосипеда.

Олександр усміхнувся сильніше.

— Ти злопам’ятна.

— Професійна пам’ять.

Вона торкнулася його щоки.

— Не слухати теж рішення.

— А якщо потім буде пізно?

Юлія подивилася на нього.

— Файл збережений.

— Я не про файл.

Тепер вона зрозуміла.

Пізно для нього.

Не для касети.

Не для сервера.

Не для архіву.

Для моменту, коли він ще здатен почути.

Бо люди завжди думають, що мають час.

Поки одного дня не перестають.

— Тоді, — сказала Юлія, — вирішуй не зі страху запізнитися.

— А з чого?

— З бажання почути.

Олександр видихнув.

— Ніна Семенівна зіпсувала тобі характер.

— Він і до неї був складний.

— Правда.

— І взагалі, ти любиш.

— Це теж спірно.

Вона притиснулася до нього.

— Можна?

— Тепер уже пізно питати.

— Можу відійти.