Частина ІІІ. Ніна Семенівна не визнає вашу етику

У нічному поїзді Юлія зрозуміла дві речі.

Перша: українська залізниця має унікальну здатність створювати романтичну атмосферу навіть тоді, коли романтика взагалі не входила до вартості квитка.

Друга: людина, яка погодилася добровільно їхати через пів країни до сімдесятип’ятирічної звукооператорки, котра вже двічі образила її професійну етику через відеозв’язок, не має морального права скаржитися на скрип верхньої полиці.

Юлія лежала на нижній, загорнувшись у ковдру, яка пахла пральним порошком, вагоном і дивною державною формою надії.

Олександр сидів навпроти біля вікна.

За склом пливла темрява.

Іноді далеко з’являлися вогники сіл, станцій, окремих будинків. Вони спалахували на кілька секунд і зникали, ніби хтось переглядав чужу пам’ять надто швидко.

На столику лежали ноутбук, папка з роздрукованими правилами «Фонотеки живого міста» й пакет із бутербродами, який мама Юлії вручила їм перед від’їздом зі словами:

— Архів архівом, а голодною людина етично мислити не здатна.

Олександр тоді серйозно кивнув.

Юлія звинуватила їх у змові.

Мама відповіла, що шлюб у них іще не оформлений, тому змова поки що побутова.

Тему юридичного статусу стосунків Олександр, звісно, запам’ятав.

Бо чоловіки можуть забути, де лежить запасна зарядка, коли треба купити молоко й чому на них образилися двадцять хвилин тому, але фраза жінки «технічно ти ще не чоловік» живе в їхній пам’яті довше за державні кордони.

Юлія повернулася на бік.

— Ти не спиш?

— Блискуче спостереження.

— Чому?

— Ти вже чотири рази зітхнула так, ніби готуєшся або написати роман, або вбити провідника.

— Я нервую.

— Через Ніну Семенівну?

— Ні. Обожнюю, коли літня жінка викликає мене до себе, щоб пояснити, чому мої професійні принципи дурні.

Олександр усміхнувся.

— Вона не сказала «дурні».

— Вона сказала: «ваша етика не завжди працює з людьми, які жили до ваших форм».

— Значно елегантніше.

— Саме тому образливіше.

Він глянув на папку.

На першій сторінці великими літерами:

ПРИНЦИПИ ДОСТУПУ ДО ЗВУКОВОГО АРХІВУ

Нижче — дев’ять пунктів.

Після історії Катерини їх стало дев’ять.

Юлія підозрювала, що до кінця цієї книги буде дев’яносто.

Людство взагалі мало дивну властивість: щойно хтось створював просте правило, знаходилася людина з такою біографією, що правило треба було або переписувати, або спалювати.

— Ти думаєш, вона покаже щось про чорну касету? — запитала Юлія.

— Думаю, вона зробить усе, що захоче.

— Це не відповідь.

— Це найточніший прогноз щодо Ніни Семенівни, який у нас є.

Юлія сіла.

Ковдра зісковзнула на коліна.

На ній була тонка світла майка.

Олександр глянув.

Потім дуже демонстративно повернув очі до вікна.

Юлія помітила.

— Що?

— Нічого.

— Сашо.

— Я поводжуся пристойно.

— Це підозріло.

— Ти сидиш переді мною напівсонна, розпатлана й у майці.

— І?

— І я поважаю залізничний транспорт.

Юлія посміхнулася.

— Дуже шляхетно.

— Я складна людина.

— Ні, ти чоловік із хорошим зором.

Він засміявся.

Юлія простягнула ногу й торкнулася його коліна ступнею.

— Ти холодна, — сказав він.

— Зігрій.

— Це провокація.

— Це прохання пасажирки.

Олександр накрив її стопу долонями.

— Так?

— Краще.

— Розкішний еротичний підтекст нашого дорослого життя: грію тобі ноги в поїзді.

— Не недооцінюй ноги.

— Ніколи.

Юлія подивилася на нього.

У темряві вагона він був зовсім близько й водночас дивно окремо.

За останні роки вона навчилася не плутати ці речі.

Близькість не означала злиття.

Любов не означала право знати все.

І навіть коли його долоні тримали її ноги, а вона могла із заплющеними очима впізнати запах його шкіри, це не робило її власницею кожного спогаду, кожного страху, кожного голосу, який він колись залишив у старому місті.

Звучало зріло.

Майже мудро.

Неймовірно дратувало.

— Ти про щось думаєш, — сказав Олександр.

— Ненавиджу це питання.

— Чому?

— Бо ти завжди ставиш його, коли я справді думаю.

— Можеш відповісти «ні про що».

— Тоді ти не повіриш.

— Так.

Юлія відвела погляд.

— Думаю, що Ніна Семенівна в чомусь права.

Олександр підняв брови.

— Записати дату?

— Не знущайся.

— Це історична подія.

— Вона права в тому, що ми створюємо правила після факту.

— Усі закони приблизно так і народжуються.

— Але тут інше.

Юлія кивнула на папку.

— Ми пишемо: «згода». Добре. А що таке згода на запис тридцять років тому? Людина побачила мікрофон? Сказала «так»? Не вигнала Ніну з кухні? Знала, що касета переживе її?

— Не знала.

— Тоді чи була це справжня згода?

Олександр помовчав.

— А ми сьогодні знаємо, що буде з нашими повідомленнями через тридцять років?

Юлія подивилася на нього.

— Низький удар.

— Нормальне питання.

— Ти зараз захищаєш Ніну?

— Ні. Я намагаюся зрозуміти, де закінчується її відповідальність і починається наша.

Юлія опустила погляд.

— Саме це й дратує.

— Що?

— Ти став дуже розумний.

— Пізно. Уже живемо разом.

— Може, виправлю.

— Спробуй.

Вона потягнула його за комір.

Олександр нахилився.

Поцілунок був короткий, майже лінивий.

Потім вагон смикнувся.

Юлія втратила рівновагу й мало не вдарилася лобом об його підборіддя.

— Романтика, — сказав Олександр.

— Мовчи.

— У фільмах поїзд завжди їде плавно.

— У фільмах ніхто не намагається поцілуватися на стику колій.