Частина ІІ. Мертві говорять дуже невчасно

Катерина Савчук написала Юлії о третій сімнадцять ночі.

Повідомлення складалося з шести слів:

«Я передумала. Але без мене не слухайте».

Юлія прочитала його о третій двадцять.

Це стало першим доказом того, що журналістська професія назавжди зруйнувала в ній нормальну реакцію на нічні повідомлення. Звичайна людина о третій двадцять спить, проклинає сусідську сигналізацію або принаймні має достатньо самоповаги, щоб не відкривати месенджер.

Юлія лежала на боці, тримаючи телефон біля обличчя.

Поруч спав Олександр.

Точніше, спав до тієї миті, поки вона не змінила положення втретє.

— Що сталося?

Його голос був низьким, хрипким після сну й настільки близьким, що Юлія на секунду забула про повідомлення.

Потім згадала.

— Катерина передумала.

— Щодо чого?

— Хоче слухати запис Олени.

Олександр відкрив очі.

Темрява приховувала половину його обличчя.

— Зараз?

— Ні. Написала, що без неї не слухати.

— Ми й не збиралися.

— Я знаю.

Він помовчав.

— Тоді чому ти не спиш?

— Думаю.

— Це я вже діагностував.

Юлія повернула телефон екраном униз.

— Вона сказала, що не хоче знати.

— Учора.

— А сьогодні хоче.

— Це нормально.

— Нормально?

— Людина почула голос мертвої сестри після того, як роками мала від неї два повідомлення про молоко й пропущений дзвінок. Мені здається, їй дозволено бути непослідовною.

Юлія видихнула.

— Я боюся, що ми відкрили щось, що тепер неможливо закрити.

— Касету?

— Ні.

— Тоді що?

Вона не відповіла одразу.

— Можливість знати.

Олександр мовчав.

Потім простягнув руку й забрав у неї телефон.

— Ей.

Він поклав його на свою тумбочку.

— До ранку можливість знати не втече.

— А якщо Катерина ще щось напише?

— Напише.

— А якщо важливе?

— Юлю.

— Що?

— Три сімнадцять.

— І?

— Мертві вже почекали кілька років. Думаю, до дев’ятої витримають.

Вона засміялася тихіше, ніж хотілося.

— Чорний гумор тобі не личить.

— Живу з тобою. Заразився.

Юлія лягла ближче.

Олександр обійняв її за талію.

— Спи.

— Не можу.

— Можу розповісти щось нудне.

— Наприклад?

— Як я міняв фільтр у машині.

— Це вже жорстоке поводження.

— Тоді про податки.

— Сашо.

— Про різницю між шурупом і саморізом.

Вона повернулася до нього обличчям.

— Ти хочеш, щоб я заснула чи померла?

— Головне — не залишай голосових. У нас і так роботи багато.

Юлія вдарила його долонею по грудях.

Він перехопив її руку.

— Насильство над сплячою людиною.

— Ти не спиш.

— Саме через тебе.

Вона відчула, як його великий палець повільно провів по внутрішньому боку її зап’ястя.

Цілком невинний рух.

Принаймні юридично.

Фізіологія мала іншу думку.

— Це твій метод снодійного? — запитала Юлія.

— Поки тестую.

— Ефект протилежний.

— Побічна дія.

Його долоня ковзнула їй на спину.

Юлія притиснулася ближче.

У кімнаті було темно, тихо й безпечно. Не звучали касети. Не говорили померлі. Ніхто не просив дозволу на публікацію власного минулого.

Тільки Олександр дихав зовсім поруч.

— Скажи щось, — попросила вона.

— Що?

— Неважливе.

Він подумав.

— У холодильнику закінчився сир.

Юлія засміялася.

— Ще.

— Фікус треба повернути другим боком до вікна.

— Ще.

— Ти вчора залишила чашку біля ліжка.

— Наклеп.

— У мене є речовий доказ.

— Після четвертої книги ти мав засвоїти, що наявність доказу не дає права вторгатися в мою приватність.

— Чашка була на моєму боці.

— Отже, це дипломатичний інцидент.

Олександр поцілував її в лоб.

— Юля.

Вона завмерла.

Просто ім’я.

Живим голосом.

Тепер.

Без шипіння плівки.

Без архівного номера.

— Оце, — прошепотіла вона.

— Що?

— Саме це я хотіла почути.

— Твоє ім’я?

— Від тебе.

Він трохи відсунувся, щоб бачити її обличчя.

— Ти страшенно дивна після опівночі.

— А ти все одно зі мною спиш.

— Системна помилка.

Юлія поцілувала його.

Цього разу сама.

Повільно.

Без поспіху.

Його пальці торкнулися її потилиці. Її нога ковзнула між його ногами. На кілька хвилин голос став не архівом, а тим, чим був задовго до винайдення магнітної стрічки: способом наближатися.

Коли вони нарешті відсторонилися, Олександр прошепотів:

— Тепер заснеш?

— Можливо.

— Я герой.

— Не використовуй це слово.

Він усміхнувся.

— Точно. Сімейна заборона.

Юлія заплющила очі.

Катеринине повідомлення залишилося на іншому боці ліжка.

До ранку вони справді нічого більше не слухали.

Навіть живих.

Катерина приїхала о дев’ятій двадцять три.

Із собою принесла каву.

— Я не знала, що вам купувати, тому взяла все однакове.

Олександр подивився на стаканчик.

— Це правильне рішення. Юлія однаково скаже, що моя кава гірша.

— Бо вона гірша.

Катерина вперше за два дні усміхнулася.

Посмішка зникла швидко.

На столі лежала касета Савчуків.

Оцифрована копія була закрита.

Після вчорашнього прохання Катерини Максим переніс файл у сектор із ручним доступом. Його не можна було відтворити випадково. Для відкриття потрібні були дві авторизації.

Юлія пожартувала, що тепер голос Олени захищений краще, ніж половина державних таємниць.

Ніхто особливо не засміявся.

Чорний гумор теж потребував правильного часу.