Частина І. Будинок, який говорив навіть порожнім

На ранок після відкриття, що їхня молодість офіційно пережила їхню здатність її забути, Юлія прокинулася від звуку кавомолки.

Це вже було поганою новиною.

Не тому, що вона не любила каву.

Вона любила каву настільки щиро, що вважала ранкову чашку однією з небагатьох суспільних інституцій, які людство ще не встигло остаточно зіпсувати.

Поганою новиною було те, що кавомолкою користувався Олександр.

Він мав дивний талант перетворювати хороші зерна на напій, який одночасно нагадував асфальт, дитячу образу й фінансове рішення, ухвалене після трьох безсонних ночей.

Юлія лежала ще кілька секунд із заплющеними очима.

На тумбочці мовчав телефон.

У телефоні мовчали одинадцять секунд, яких не мало існувати.

На сервері Максима мовчало ще невідомо скільки хвилин, годин або десятиліть їхнього міста.

А десь далеко стояв старий будинок із забитими вікнами й табличкою «ГОЛОСИ», який, здається, щойно вирішив приєднатися до довгого списку речей, через які Юлія та Олександр більше ніколи не зможуть мати нормальне хобі.

Деякі люди у вихідні збирали гриби.

Інші дивилися серіали.

Юлія з Олександром знаходили сховища чужих травм.

У кожного свій спосіб псувати собі суботу.

Вона підвелася, натягнула на себе його футболку, яка лежала на стільці, і пішла на кухню.

Олександр стояв спиною до неї, босий, у домашніх штанах, із розпатланим волоссям і двома чашками перед собою.

Юлія сперлася плечем об дверний проріз.

— Ти знову вариш каву?

— Ні. Проводжу експеримент над довірою.

— Результати вже є?

— Ти прийшла.

— Мене розбудив запах страху.

Він обернувся.

Його погляд ковзнув по її ногах, затримався на футболці, яка на ньому доходила лише до пояса, а на ній виконувала функції дуже лінивої домашньої сукні.

— Це моя футболка.

— Тепер наша.

— У п’ятій книзі ти дуже переконливо захищала приватність.

— Я переглянула позицію щодо текстилю.

— Небезпечний прецедент.

Юлія підійшла ближче.

— Кава?

— Ліва чашка.

— Чому?

— Права моя.

— Вони різні?

— У твоїй менше кави.

— Це звучить як економічна дискримінація.

— І більше молока.

— О. Тобто ти мене ще любиш.

— Статистично ймовірно.

Вона взяла чашку.

Зробила ковток.

Подивилася на нього.

— Ну?

— Я думаю, чи наші стосунки достатньо міцні, щоб пережити чесну відповідь.

— Нас пережили війна, евакуація, кілька архівних криз і тітка Ліда.

— Але це кава.

Олександр забрав у неї чашку.

— Пий воду.

— Це капітуляція?

— Це санітарний захід.

Юлія усміхнулася й обійшла його, щоб дістатися до нормальної кавоварки.

Його долоня ковзнула їй по талії.

Не затримала.

Просто торкнулася.

Юлія зупинилася.

— Що?

— Нічого.

— У тебе це «нічого» дуже тактильне.

— Перевіряв, чи ти справжня.

— І?

Олександр повернувся до неї.

— Поки так.

Вона відчула, як ранкова легкість на секунду тріснула.

Минуле вже встигло зробити навіть просту фразу небезпечною.

Справжня.

Тут.

Тепер.

Не голос на касеті.

Не двадцятирічна Юлія біля велосипеда.

Вона поклала долоню йому на груди.

Серце билося рівно.

— Я тут.

— Бачу.

— І чую.

— Це вже загрозливо.

Вона нахилилася й поцілувала його.

Коротко.

Тепло.

Зі смаком його жахливої кави, що, на думку Юлії, було ще одним доказом того, що кохання іноді вимагає жертв, про які поети сором’язливо мовчать.

Олександр торкнувся великим пальцем її нижньої губи.

— Якщо ти зараз скажеш, що це йде в архів…

— Ні.

— У книжку?

— Не провокуй.

— Я просто хочу знати межі конфіденційності.

— Межі проходять приблизно тут.

Юлія взяла його руку й поклала собі на талію.

— А далі?

— Потрібен окремий дозвіл.

— Письмовий?

— Можна усний.

— Люди еволюціонують.

Телефон на столі задзижчав.

Олександр заплющив очі.

— Звісно.

Юлія навіть не ворухнулася.

— Не дивитимешся?

— Ні.

Телефон задзижчав удруге.

— Точно?

— Так.

Утретє.

Юлія відсторонилася.

— Це може бути важливо.

— І саме так журналістика перемогла людське тепло.

Вона відкрила повідомлення.

Максим.

«Я склав первинний опис матеріалів, які вже передали. І я дуже прошу: не робіть із цього публічний проєкт до того, як ми зрозуміємо, що там взагалі є».

Нижче була таблиця.

Юлія відкрила.

Олександр став за її плечем.

Його підборіддя майже торкнулося її скроні.

— Скільки?

— Те, що вже вивезли? Сто вісімдесят сім касет. Тридцять дві котушки. Двадцять один міні-диктофонний носій. Дванадцять дисків. Ще коробки з паперами.

— І це частина?

— Так.

— Чудово.

— Ти знову говориш «чудово» голосом людини, яка хоче втекти в іншу країну.

— Я вже пробував. Архів наздоганяє.

Юлія прокрутила нижче.

Частина записів мала прості підписи.

«Двір. Весна».

«Школа. Репетиція».

«Весілля Кравченків».

«Ринок».

«Зупинка».

«Черга за водою».

«Майстерня Віктора».

На цьому рядку Олександр перестав дихати на секунду.

Юлія нічого не сказала.

Далі:

«Кухня. Не слухати голодним».

«Дитячий день народження. Дуже голосно».

«Похорон. Не для дітей».

«Липа».