Розділ 34

Запах антисептиків та білизна лікарняної палати нарешті витіснили з пам'яті сирий сморід покинутого будинку. Крізь велике вікно пробивалося м'яке ранкове сонце, заливаючи кімнату теплом. Софія лежала на ліжку, обкладена подушками. Синці на її обличчі вже почали жовтіти, а на руках біліли  медичні пов'язки. Вона все ще виглядала тендітною, але в її очах більше не було того дикого, тваринного страху.

   Марта сиділа поруч на краєчку стільця, міцно тримаючи подругу за здорову долоню. На її власних пальцях красувалися дрібні пластирі від порізів складаним ножем.

— Я досі не можу повірити, що все це закінчилося, — тихо промовила —   Софія, її голос усе ще трохи хрипів. Вона подивилася на Марту з невимовною вдячністю. — Ти прийшла туди попри все. Якби не ти і Денис...

— Не думай про це, чуєш? — м'яко перебила її Марта, ледь помітно стиснувши її пальці. — Головне, що ти тут, ти в безпеці. Лікарі кажуть, що ти швидко одужуєш.

Софія на мить замовкла, погляд її став серйозним і важким. Вона опустила очі на ковдру.

— Марто... Андрій. Мені так шкода, що тобі довелося так все це дізнатися. Що він виявився тим, хто... хто завдав тобі стільки болю. Я бачила твої очі там, у кімнаті. Ти ж так йому довіряла.

Марта глибоко зітхнула, всередині неї знову піднялася та знайома крижана холоднеча, але цього разу вона зуміла з нею впоратися. Вона згадала тіло журналіста на бетонних брилах під балконом.

— Перші два дні я просто задихалася від огиди до власної сліпоти, — чесно зізналася Марта, і її голос трохи здригнувся. — Він грав мною як лялькою. Співчував, допомагав, поки сам... тримав тебе там і вбив власного дядька. Але Денис допоміг мені зрозуміти одну річ. Це не моя провина. Андрій тридцять років ховав цю таємницю. Він навчився бути ідеальним маніпулятором, щоб захистити свого батька. Я вірила людині, якої насправді ніколи не існувало. Це була просто маска.

Софія кивнула, на її обличчі з'явилася слабка, але тепла посмішка.

— Добре, що Денис опинився поруч. Він справжній.

— Так, — Марта вперше за ці дні щиро посміхнулася у відповідь. — Він не відходив від дверей реанімації, поки тебе не перевели сюди. До речі, він зараз під палатою, чекає, поки лікар дозволить йому зайти. Приніс твої улюблені фрукти. 

Софія полегшено видихнула, і на її щоках уперше з'явився ледь помітний рум'янець. Жах минулого відступав, залишаючи місце для нового, чистого початку.  Двері палати тихо рипнули, і всередину несміливо зазирнув Денис. Побачивши, що дівчата не сплять, він полегшено видихнув і повністю переступив поріг. Його обличчя все ще «прикрашали» помітні сліди бійки з Андрієм — набряк під оком став жовто-зеленим, а на розбитій губі виднілася тонка кірочка. Проте в руках він міцно тримав великий паперовий пакет, з якого пахло свіжими мандаринами та полуницею.

— Привіт, партизанки, — тихо, з теплою усмішкою промовив він. — Лікар нарешті зняв облогу з коридору. Каже, якщо я буду поводитися тихо, мене не виженуть. 

Софія при виді хлопця миттєво розцвіла. Вона спробувала підвестися на ліжку, але Денис швидко підійшов ближче, поставив пакет на тумбочку і м'яко зупинив її, поклавши долоню на її плече.

— Лежи, лежи. Тобі ще не можна робити різких рухів, — його голос здригнувся від хвилювання, коли він уважно вдивлявся в її обличчя, перевіряючи, чи справді їй краще.

 Софія не витримала. Вона протягнула до нього свої забинтовані руки, і Денис, опустившись на краєчок ліжка, обережно, ніби кришталеву, притис її до своїх грудей. Марта, яка сиділа поруч, відчула, як у горлі знову підкотився клубок — але цього разу це були сльози абсолютного щастя. Вона просунула свою руку між ними, і вони на кілька секунд замкнулися в міцних, відчайдушних тристоронніх обіймах. Цієї миті їм не потрібні були слова. У цьому мовчанні було все: подяка Денису за те, що встиг і захистив; подяка Марті за те, що не здалася і знайшла; полегшення від того, що Софія жива і дихає поруч. 

Вони разом пройшли крізь справжнє пекло, залишили там свої страхи і тепер трималися одне за одного, як за єдиний міцний якір у світі. Коли вони нарешті відсторонилися, Денис обережно витер сльозу, що котилася по щоці Софії, своїм великим пальцем.

— Ну все, виплакалися і досить, — з удаваною суворістю сказав він, хоча його власні очі підозріло блищали. Він потягнувся до пакета на тумбочці. — Хто тут замовляв вітаміни? Будемо повертати тебе до життя, Соф. У нас попереду ще ціле літо.

  Дівчата переглянулися і вперше за довгі тижні разом щиро, голосно засміялися. Жах покинутого будинку залишився в минулому. Вони вистояли.