Розділ 33

Марта

Марта відштовхнула важкі гнилі двері, і сірий сморід занедбаного будинку вдарив їй у ніс. Усередині панувала моторошна, гнітюча тиша.  Дівчина міцніше стиснула в руці ліхтарик, промінь якого вихопив з темряви облуплені стіни зі шматками брудних шпалер.  Вона почала повільно перевіряти кімнату за кімнатою на першому поверсі. Серце шалено калатало у грудях, коли вона заглядала за напівзруйновані перегородки, підсвічувала купи будівельного сміття та порожні кутки, затягнуті густим павутинням. Нічого. Скрізь було порожньо і мертво. Марту почав огортати відчай — невже вона помилилася ? 

  Марта вже збиралася повернутися до виходу, аж раптом промінь ліхтаря вперся в кінець довгого коридору. Там, у напівтемряві, височіли старі, гнилі дерев'яні сходи, що вели на другий поверх. Деякі сходинки повністю провалилися, а поруччя покрилися шаром чорного грибка. Марта затамувала подих і підійшла ближче. Кожен крок відгукувався луною під високою стелею. Вона поставила ногу на першу сходинку — дерево відповіло глухим, загрозливим скрипом, який, здавалося, рознісся по всьому покинутому будинку. Намагаючись розподіляти власну вагу і триматися ближче до стіни, дівчина почала обережно підніматися наверх. Сходинки прогиналися під її черевиками, з-під ніг сипалася трухлява тріска і віковий пил. На середині підйому одна з дощок із тріском тріснула, і Марта завмерла, вчепившись пальцями в брудну стіну, майже не дихаючи від страху полетіти вниз.

Перечекавши кілька секунд, вона продовжила підйом, крок за кроком долаючи темряву. Коли її голова опинилася на рівні другого поверху, промінь ліхтарика вихопив довгий, чорний коридор із кількома зачиненими дверима. Саме звідти, з глибини цієї темряви, донісся ледь чутний, приглушений стогін. Марта кинулася туди, майже не дихаючи від страху. Світло ліхтаря впало на підлогу, і її серце на мить завмерло. Там, притиснувшись до брудної стіни, сиділа Софія зв'язана товстою мотузкою, яка міцно фіксувала її руки за спиною та обвивала щиколотки. Її колись яскравий одяг перетворився на брудне лахміття, а обличчя покривали садна та пил. Софія виглядала неймовірно виснаженою: щоки запали, губи потріскалися від спраги, а під очима залягли темні тіні.

  Побачивши світло, Софія злякано здригнулася всім тілом і спробувала втиснутись в куток, заплющивши очі від жаху. Вона тихо заскавчала, очікуючи чергового удару чи знущання.

— Софіє! Софіє, це я! — скрикнула Марта, падаючи перед подругою на коліна.

Почувши знайомий голос, Софія повільно розплющила очі. В її погляді дикий, тваринний страх змінився на проблиск усвідомлення, а потім — на невимовне полегшення. З її очей хлинули сльози, залишаючи чисті доріжки на брудному обличчі. Вона була занадто слабкою, щоб говорити, але її губи беззвучно прошепотіли ім'я Марти.

  Марта гарячково засунула руки в кишені, намацуючи складаний ніж. Притиснувши  ліхтарик ліктем до грудей, щоб бачити мотузки, і лезо вп'ялося в грубу, цупку мотузку. Мотузка піддавалася важко, Марта різала її ривками, важко дихаючи, поки нитки нарешті не почали з тріском лопатися.

  Раптом важкі кроки за спиною змусили дошки підлоги здригнутися. Марта різко обернулася, виставивши ніж уперед, але промінь світла вихопив з темряви знайоме обличчя це  Андрій.   Марта на мить здивувалася — як він дізнався, як знайшов її тут? Але напруга миттєво спала, дівчина полегшено видихнула, і її плечі опустилися. 

Це ж Андрій. Він був поруч із першого дня зникнення Софії, допомагав шукати зачіпки, розраджував її та писав статті. Марта повністю розслабилася, збираючись покликати його на допомогу. Проте за її спиною злетіла хвиля дикого, тваринного жаху.Софія забилася в конвульсіях, намагаючись відповзти далі в куток, хоча її ноги все ще були зв'язані. Вона дивилася на журналіста розширеними від невимовного страху очима. Побачивши, що Марта опускає ніж і довірливо повертається до цього чоловіка, Софія задихнулася. Їй перехопило подих, слова застрягли в горлі. Подруга почала шалено махати головою, з її грудей вирвався глухий, відчайдушний крик:

— Нііі! Марто, нііі!

— Софіє, заспокойся, все добре! Це Андрій, він зі мною, він допомагав... — 

 Марта розгублено озирнулася на подругу, абсолютно не розуміючи її істерики.  У цей момент тишу покинутого будинку розірвав різкий, гучний сміх. Це був чужий, холодний звук, від якого шкірою поповзли сироти. Андрій повільно опустив руки в кишені куртки. Його обличчя, зазвичай повне співчуття, спотворилося презирливою гримасою. Спокійна маска журналіста сповзла, оголюючи його справжнє я — хижака, який нарешті загнав жертву в кут.

—  Марто, яка ж ти дурна, — протягнув він, ледь не задихаючись від сміху. — Твоя подружка виявилася набагато розумнішою за тебе. Вона відразу все зрозуміла. А ти… —  Він зробив крок уперед, насолоджуючись кожною секундою. — Ти навіть не уявляєш, яке це було задоволення — спостерігати за тобою. Як ти оббивала пороги поліції, як плакала в мене на плечі, як хапалася за кожну фальшиву зачіпку, яку я тобі підкидав. Ти так відчайдушно намагалася зрозуміти, хто ж цей монстр... а монстр весь цей час тримав тебе за руку. Я був близько. Занадто близько.

Ці слова вдарили Марту з силою фізичного удару. Земля під її ногами ніби розступилася, полишаючи її у невагомості. Повітря в легенях вмить закам'яніло, стало гарячим і сухим. Усередині Марти щось із тріском зламалося. Перед очима пронеслися сотні моментів: їхні нічні розмови, його «турботливі» смс, його поради, де шукати. Кожне слово, якому вона вірила як святині, виявилося отрутою. Вона віддала ключі від своєї душі, свої страхи і саму себе людині, яка вела її на заклання.

 Її охопив не просто страх — а нищівна, паралізуюча огида до власної сліпоти. Руки затремтіли так сильно, що ніж випав із пальців і з брязкотом покотився по підлозі. Серце шалено калатало у горлі, викликаючи нудоту. Андрій зробив ще один повільний крок уперед, але на його обличчі    не було божевільної посмішки. Навпаки,виглядало втомленим, майже скорботним. Проте погляд залишався непохитним і холодним.