Розділ 32

Марта

Наступні кілька днів минули у звичній шкільній  рутині. Останній тиждень перед випуском виявився завантаженим до межі: підсумкові контрольні роботи, виставлення річних оцінок, репетиції напутніх промов до останнього дзвоника. Марта з головою поринула в навчання, і це допомагало хоч на якийсь час заглушити постійну тривогу. Здавалося, розслідування повністю зупинилося, а місто жило своїм звичним життям.  Усе змінилося в четвер пізно ввечері. Марта вже збиралася лягати спати, коли тишу кімнати розірвав різкий дзвінок мобільного. На екрані світилося ім'я Дениса. Вона миттєво відповіла, відчуваючи, як серце знову зрадницьки прискорило свій ритм.

— Марто, привіт. Не розбудив? — голос Дениса в трубці був напруженим і водночас схвильованим.

— Ні, я не сплю. Щось сталося? — затамувавши подих, запитала вона.

— Так. Мені щойно дзвонив слідчий, — тихо відповів хлопець. — Нарешті прийшли офіційні роздруківки та білінг від мобільного оператора. Вони вирахували точні координати, де телефон Софії  був в мережі востаннє, і мають список усіх прихованих номерів.

— І що там?! Хто це був?! — Марта аж підхопилася з ліжка, міцно стискаючи телефон.

— По телефону вони відмовилися говорити, це конфіденційна інформація справи, — зітхнув Денис. — До того ж слідчий сказав, що після отримання цих даних у них виникло до мене ще кілька додаткових питань. Тож завтра з самого ранку я їду у відділок. Вони обіцяли показати мені матеріали.

У грудях Марти все стислося від невідомості. Прямо зараз, у чиємусь кабінеті на папері вже було написано ім'я людини, яка зруйнувала життя її найкращої подруги.

— Денисе, благаю... — її голос ледь помітно здригнувся.

— Я знаю, Марто, знаю, — м'яко перебив її він. — Не хвилюйся. Я обіцяю тобі: як тільки я вийду від слідчого і все дізнаюся, я одразу ж зателефоную тобі. Тримай телефон при собі. Завтра ми нарешті отримаємо відповіді.

 Денис поклав слухавку, а Марта так і залишилася сидіти в темряві. До останнього дзвоника залишаля всього одна ніч  але вона чітко розуміла, що найголовніший і найстрашніший іспит чекає на неї вже завтра зранку.

     П’ятничний ранок перетворився на суцільну тортуру. Сьогодні в школі панувала особлива, урочиста атмосфера — настав день останнього дзвоника. Усі навколо були святково вбрані, дівчата крутилися у вишиванках, хлопці поправляли комірці сорочок, а на подвір'ї вже налаштовували звукову апаратуру для лінійки. Цей день мав стати початком прощання з дитинством, але для Марти він став найважчим випробуванням. Вона стояла серед галасливого натовпу однокласників, але почувалася абсолютно чужою на цьому святі життя. Все її оточення раділо, а вона не могла думати ні про що, окрім Софії.

   Коли одинадцятикласників запросили до кабінетів на останню організаційну годину перед урочистою лінійкою, Марта сіла за свою парту, наче в тумані. Вона взагалі не чула, що говорила класний керівник. Усі її думки там, у холодному кабінеті слідчого, де Денис прямо зараз дізнавався правду. Кожні п'ять хвилин потайки витягувала телефон із кишені вишиванки, розблоковувала екран і перевіряла, чи немає пропущених викликів. Час тягнувся неймовірно повільно, наче навмисно знущаючись із неї. Сусід по парті щось запитував про плани на вечір після лінійки, але Марта лише механічно кивала, повністю занурена у власне очікування. Серце калатало десь у горлі щоразу, коли телефон у руці злегка нагрівався — їй здавалося, що ось-ось завібрує той самий вирішальний дзвінок від Дениса, який перекреслить усю цю святкову метушню.

     Класний керівник  стояла біля дошки, зворушено розчулившись і говорячи про те, яким дорослим та прекрасним став їхній клас за ці роки. Усі дівчата уважно слухали, дехто навіть витирав сльози, але Марта нічого не сприймала, раптом телефон у її долоні панічно й сильно завібрував. На екрані спалахнуло великими літерами: ДЕНИС. Марта зірвалася з місця так різко, що її стілець із гучним гуркотом відлетів назад, ударившись об сусідню парту. Увесь клас, разом із застиглою на пів слові вчителькою, здивовано обернувся на неї.

— Марто, ти куди? Зараз же лінійка... — почала говорити вчителька.

   Але Марта її не чула. Вона міцно притисла мобільний до грудей і, не вимовляючи ні слова вибачення, кинулася до дверей. Вискочивши  з кабінету важко дихаючи, опинившися в порожньому, залитому сонцем шкільному коридорі. Усі учні вже були в класах або на подвір'ї, тому тут панувала тиша, яка здавалася майже неприродною після святкового галасу. Марта тремтячими пальцями провела по екрану, приймаючи виклик, і притисла слухавку до вуха.

— Денисе! — майже викрикнула вона в порожнечу коридору. — Ну що? Ти вийшов? Що вони сказали?!

З того боку лінії кілька секунд панувала тиша. Було чути лише його важке, уривчасте дихання. Марта відчула, як по її спині пробіг крижаний мороз.

— Марто... — голос Дениса звучав глухо й розгублено. — З номерами все складно. Слідчий сказав, що той прихований номер, з якого їй постійно набридали — це одноразова «сімка». Її купили без паспорта, увімкнули всього на кілька днів, а після зникнення Софії картку просто викинули. Відстежити власника або білінг цього мобільного практично неможливо. Це глухий кут...

— Як глугий кут? — у Марти підкосилися коліна, і вона вперлася вільною рукою в холодну стіну коридору. — Зовсім нічого немає?

— Не зовсім, — швидко додав Денис, і в його голосі знову з'явилися сталеві нотки. — Вони детально перевірили телефон самої Софії. На основі вишок зв'язку вони встановили точні координати, де її мобільний  був увімкнений востаннє, перед тим як назавжди зникнути з мережі. Це сталося на самому краю міста, там, де стара промзона. Поблизу занедбаних складів. Слідчий каже, що десь у тому районі все й відбулося. Поліція готується до виїзду.

Порожній шкільний коридор поплив перед очима Марти. Промзона на краю міста. Похмуре, небезпечне місце, де вечорами нікого не буває. Тепер у них принаймні з'явилася перша реальна географічна зачіпка.