Розділ 31

Марта

    Понеділковий ранок зустрів Марту прохолодним сонцем. Щойно розплющивши  очі, як у голову закралася тривожна думка: за п’ять днів уже останній дзвоник. Далі — два тижні виснажливих екзаменів, а за ними — випускний. Час безжально летів уперед, не чекаючи, поки вирішаться їхні проблеми. З цими важкими, гнітючими думками про те, як вона стоятиме на шкільній лінійці без своєї найкращої подруги. Марта почала збиратися до школи.  По дорозі на навчання вона не витримала і дістала телефон. Першим вона набрала Андрія.

— Привіт. Є якісь новини? Чи з'явилося щось нове за вихідні? — з надією в голосі запитала вона.

— Привіт, Марто. Ні, на жаль, нічого, — почув її тихий, негативний голос Андрія у слухавці. — Поліція мовчить, я теж намагаюся дізнатися бодай щось через знайомих, але поки глухо. Тримайся, я на зв'язк

    Марта розчаровано зітхнула і, щойно поклавши слухавку, одразу ж набрала Дениса.

— Денисе, привіт. У поліції нічого не кажуть щодо тих роздруківок оператора? — швидко запитала вона.

— Привіт, Марто. Ні, гарними новинами не обрадую, — глухо відповів він. — Слідчий сказав, що офіційна деталізація дзвінків від компанії затримується, якісь бюрократичні проблеми. Обіцяють лише за кілька днів. Але... слухай, ти як взагалі?Він зробив коротку паузу, а потім м'якше додав:— Я бачу, як тобі важко. Давай зустрінемося сьогодні після школи? Пропоную просто посидіти, випити чаю, можливо, щось з’їсти й спокійно поговорити про все. Тобі не завадить трохи перепочити від школи.

Марта на мить замислилася. Їй дійсно була потрібна людина, яка розуміє весь цей біль і так само шукає правду.

— Добре, Денисе, я згодна, — відповіла вона. — Напиши мені, коли звільнишся. — Сховавши телефон у кишеню і зайшла на подвір'я школи, де вже збиралися її однокласники, навіть не підозрюючи, що цей день може принести нові несподівані повороти. 

Після уроків Марта одразу поїхала на зустріч із Денисом. Вони влаштувалися в затишному куточку невеликої кав'ярні, за замовленими чаєм та їжею, і їхня розмова затягнулася надовго. Говорити з Денисом виявилося дивно легко — попри п'ятирічну різницю у віці, він не намагався повчати її, а просто слухав і ділився своїм. У якийсь момент, коли перші розмови про поліцію вщухли, Марті захотілося дізнатися про нього більше. Вона уважно подивилася на хлопця:

— Денисе, а ти місцевий? Раніше я тебе в нашому районі ніколи не бачила.

— Ні, я не тутешній, — усміхнувся він, крутячи в руках чашку. — Переїхав сюди приблизно два роки тому. Моїй бабусі потрібен був постійний догляд, вона сильно хворіла, а батьки не могли кинути роботу в іншому місті. От я й приїхав допомагати. Ми тут удвох жили.

— А де ти працюєш? — із цікавістю запитала дівчина.

— О, я працюю логістом у приватній службі експрес-доставки, — знизав плечима Денис. — Складаю маршрути для кур'єрів, стежу за графіками, приймаю термінові вантажі. Робота нервова, зате графік гнучкий, що дозволяло мені і за бабусею доглядати, і з Софією бачитися вечорами.

   Згадка про Софію знову повернула розмову до головного. Марта підперла підборіддя рукою й тихо, вже без колишньої злості, запитала:

— Як ви познайомилися? Вона ж мені слова не сказала.

Денис раптом тихо розсміявся, і його суворе обличчя миттєво помолодшало.

— О, це була чиста випадковість і повний абсурд, — похитав він головою. — Кілька  місяці тому я забирав із пошти величезну коробку з деталями для велосипеда. Виходжу на вулицю, коробка закриває мені весь огляд, і я на повній швидкості врізаюся в Софію. Вона якраз ішла з паперовим стаканчиком полуничного мілкшейку. Весь цей рожевий коктейль вилився прямо на мою нову світлу куртку, а я від несподіванки випустив коробку і відтоптав їй нові білі кросівки.

   Марта мимоволі посміхнулася, уявивши цю картину. Це було так схоже  на емоційну Софію.

— Вона кричала на всю вулицю так, ніби я зруйнував її життя, — продовжував Денис, згадуючи це з неймовірною ніжністю в очах. — Я так розгубився, що почав витирати її кросівки своєю брудною від коктейлю курткою, чим зробив тільки гірше. Я одразу нею захопився. Вона була такою живою, яскравою, так смішно злилася. Я випросив її номер, щоб «компенсувати зіпсовані кросівки». Але коли я зателефонував наступного дня і запросив на каву, вона мене жорстко відшила. Сказала: «Хлопче, тобі скільки років? Двадцять один? Облиш, ти занадто старий для мене, я ще в школі вчуся». — Денис зробив ковток чаю і хитро підмигнув Марті: — Але я хлопець упертий. Логістика навчила мене знаходити вихід з будь-яких ситуацій. Я дізнався, якою дорогою вона ходить додому, і кілька днів поспіль начебто випадково опинявся там із новими мілкшейками. Щоразу приносив інший смак і казав, що не відступлю, поки вона не вип'є з зі мною кави без криків. Зрештою, Софія просто здалася. Розсміялася і сказала, що я божевільний, але так і бути — один шанс у мене є. Так усе й почалося.

 Марта слухала його, і всередині неї знову защемів той самий біль з минулого вечора. Софія була щасливою з ним, це було видно по тому, як Денис про неї розповідає. Вони сиділи в кафе, сутінки за вікном густішали, а тепла атмосфера спогадів на мить змусила їх обох забути про те, що Софії зараз немає поруч. Марта теж вірішила розповісти епічні моменти з Софією.

    —   Історія перша: Софія та «французький кулінарний шедевр» Ми тоді вчилися в сьомому класі, і Софія раптом вирішила, що в ній прокинувся великий кондитер. Вона десь в інтернеті знайшла складний рецепт французьких макарунів. Батьків не було вдома, і вона покликала мене на поміч. Замість того, щоб суворо йти за інструкцією, Софія вирішила імпровізувати — замінила мигдальне борошно на звичайне, а замість харчового барвника бахнула туди пачку сухого рожевого киселю,  «так буде ароматніше» Коли ця субстанція почала запікатися, вона роздулася до розмірів футбольних м'ячів, а потім із гучним ляском вибухнула прямо в духовці! Ми три дні відмивали кухню від рожевого цементу. Але найсмішніше, що Софія все одно відколупала один шматочок, з'їла його з абсолютно серйозним обличчям і сказала: «Просто у французів специфічний смак, ти нічого не тямиш».