Розділ 30

Марта

  Сьогодні  субота, тож про школу можна не думати. Марта, на власний подив, спала міцно й глибоко, без жодного кошмару. Прокинувшись  з дивним відчуттям легкості в тілі — довгий сон нарешті повернув їй сили, а вчорашня ментальна каша в голові трохи вляглася. Потягнувшись  в ліжку, накинула домашній одяг і спустилася на кухню. Там уже щосили господарювала мама. У повітрі приємно пахло смаженими грінками та завареною кавою, а крізь велике вікно лилося м'яке суботнє сонце. На мить здалося, що всього цього жаху зі зникненням Софії та відділками поліції просто не існувало.

— Прокинулася, сонечко, — тепло посміхнулася мама, ставлячи на стіл тарілку зі сніданком. — Як почуваєшся?

— Добре, мам. Наче цілу вічність не спала, — Марта сіла за стіл і з апетитом узялася за їжу. 

  Почалася звичайна, спокійна сімейна розмова. Обговорювання  побутових дрібниць, плани тата на вихідні, погоду та новий серіал, який мама почала дивитися вечорами. Жодного слова про поліцію чи Дениса — мама навмисно обходила цю тему, даючи доньці можливість просто видихнути й побути звичайною одинадцятикласницею.   Мама налила собі чаю, сіла навпроти Марти й, трохи помовчавши, лагідно сказала:

— Доню, ми тут із татом подумали... Випускний уже зовсім скоро, екзамени на носі, а в нас ще кінь не валявся. Пора б уже підшукувати тобі сукню.

Марта від несподіваності завмерла з вилкою в руці. Вона зовсім забула про випускний бал через усе, що сталося.

— Завтра неділя, у тата вихідний, тож ми можемо поїхати всією родиною по магазинах, — продовжувала мама, з ентузіазмом розводячи руками. — Пройдемося по торгових центрах, подивимося варіанти, приміряєш щось гарне. Треба ж тебе відволікти, та й час спливає. Що скажеш?

Марта подивилася на маму, відчуваючи величезну вдячність за її турботу та намагання повернути життя в нормальне, мирне русло.

— Ой, мам, я навіть не знаю... — Марта опустила очі, а апетит миттєво зник. — Давай не завтра. Ми ж планували обирати сукні разом із Софією... Ще з дев'ятого класу про це мріяли. Я просто не зможу зараз ходити по примірочних без неї. Це неправильно. 

Мама тихо поставила свою чашку на стіл і лагідно накрила долонею тремтячу руку доньки.

— Доню, я все розумію, — м'яко, але впевнено заговорила вона. — Я знаю, як це боляче. Але з сукнею дійсно пора закінчувати, час летить дуже швидко, екзамени на носі, потім буде не до того. Тим паче, тобі просто необхідно змінити звичне середовище,  треба вийти в люди, подумати про щось інше, а не про ці всі жахи, поліцію й розслідування. Хоча б на кілька годин. Дозволь нам із татом розважити тебе.

Марта глибоко зітхнула. Логіка мами була правильною, та й залишатися наодинці зі своїми важкими думками у чотирьох стінах ставало дедалі важче.

— Добре, мамо. Давай поїдемо, — тихо погодилася вона і змусила себе посміхнутися. — Твоя правда, треба трохи розвіятися.

Мама полегшено й радо усміхнулася, і вони продовжили снідати, переключившись на прості, приємні розмови. Обговоренням , які кольори зараз у тренді, який фасон краще підійде Марті та в які магазини варто зазирнути насамперед. Цей спокійний ранок діяв як ліки.  Коли Марта доїла свій сніданок, вона зібрала посуд, подякувала мамі й попрямувала коридором до своєї кімнати. Але по дорозі вона раптово застигла біля комода. На тому самому місці, де ще нещодавно лежали уламки скла від її нервового зриву, стояла нова, абсолютно чиста дерев'яна рамка. А з неї на Марту дивилося те саме спільне фото: вони з Софією, щасливі, заціловані сонцем, щиро сміються на пляжі. Мама не просто прибрала безлад — вона зберегла цей знімок, акуратно вставивши його в нову рамку повернувши доньці її спогад.

На душі в Марти раптом стало так щемливо і неймовірно тепло. Увесь той крижаний гнів та образа остаточно розчинилися в цьому простому материнському жесті. Вона відчула, що в неї є надійний тил, що б не відбувалося навколо. Марта розвернулася, швидко повернулася на кухню, підійшла до мами зі спини й міцно обхопила її за плечі. Вона ніжно поцілувала маму в щоку.

— Дякую тобі, матусю, — прошепотіла вона, затамувавши подих, щоб не розплакатися від зворушення. — За все дякую.

Мама притисла її руки до своїх і тихо відповіла:

— Усе буде добре, рідна моя. Обов'язково буде.

Після цього Марта з легким серцем пішла до своєї кімнати, відчуваючи, що тепер у неї є сили рухатися далі. 

Недільний день пролетів як одна мить. Вони годинами ходили по величезних торгових центрах, переходячи з одного модного салону до іншого. Марта переміряла з десяток різних варіантів: від пишних класичних суконь до стриманих сучасних силуетів. Проте кожна примірка закінчувалася однаково — дівчина дивилася на себе в дзеркало і розуміла, що це все «не те». Жодне вбрання не викликало в неї того самого захоплення, яке вона мріяла відчути.  Утім, на подив батьків, Марта зовсім через це не засмутилася. Навпаки, у глибині її душі розквітла маленька, але така міцна надія. Не знайшовши підходящої сукні сьогодні, вона відчула, що доля ніби дає їм із подругою ще один шанс. Десь всередині затеплилася віра: Софія обов'язково знайдеться, цей кошмар закінчиться, і вони, як і планували, разом пройдуться цими ж магазинами й оберуть свої ідеальні сукні.

    Коли ноги вже остаточно відмовлялися ходити, родина вирішила зробити перерву. Вирішивши зайти пообідати в затишний міський ресторанчик, де нарешті змогли розслабитися, смачно поїсти та обговорити невдалі, а часом навіть кумедні образи з сьогоднішніх примірок. Засмучені та виснажені цим затяжним шопінгом, але водночас дивно заспокоєні, вони сіли в машину і поїхали додому. Для Марти цей день став справжнім ковтком свіжого повітря, який допоміг їй відволіктися від поліцейських розслідувань і повернув віру в те, що все ще можна виправити.