Розділ 28

Марта

   Тієї ночі Марта майже не спала. Після розмови з Андрієм вона ще довго  сиділа на ліжку, стискаючи в руках телефон. Кімната потонула в темряві.  Лише вузька смужка світла від ліхтаря за вікном падала на стіну, малюючи химерні тіні. Годинник на письмовому столі монотонно відраховував секунди.  Кожен звук здавався надто гучним. Марта перевернулася на бік, потім на інший. Заплющувала очі і знову їх відкрила. Сон не приходив, приходили думки, багато думок.  У Софії був хлопець. Ця проста фраза ніяк не вкладалася в голові. Дівчина знала Софію майже все життя. Вони разом ходили до школи, разом прогулювали уроки, будували плани на літо. Разом мріяли про майбутнє. І при цьому Софія приховувала від неї щось настільки важливе. Марта повернула голову до світлини на тумбочці зробленої минулого літа де вони стояли біля озера. Сонце світило просто в об’єктив, Софія сміялася і  Марта теж. Тоді все здавалося простим, вони обіцяли одна одній, що завжди говоритимуть правду. Тепер ця обіцянка раптом здавалася смішною.

— То коли ти збиралася мені розповісти? — тихо прошепотіла Марта в темряву.

  Світлина, звісно, не відповіла. Сидячи  на ліжку у грудях підіймалося  дивне відчуття. Суміш болю і злості. Злості, якої вона сама від себе не  очікувала.

— Я шукала тебе по всьому місту, — шепотіла вона. — Сперечалася з поліцією. Ледь не загинула в тому будинку. А виявляється, я навіть не знала тебе до кінця…

 Слова повисли в тиші. І відразу стало соромно. Софії більше не було і злитися на неї здавалося несправедливо. Але почуття не питали дозволу. Марта обійняла коліна руками.  За вікном тихо зашумів вітер. Перші краплі дощу застукали по підвіконню. Вдивляючись  в темряву раптом згадала одну розмову. Кілька місяців тому, коли  поверталися зі школи. Софія весь час усміхалася без причини. Тоді Марта ще пожартувала:

— Ти або закохалася, або виграла мільйон.

    На що Софія лише розсміялася і штовхнула її плечем. Тоді це здалося звичайним жартом. Тепер цей спогад  набув нового змісту.

— Господи…

  Марта прикрила очі долонею. За вікном дощ посилювався. А разом із ним росло й тривожне передчуття завтрашнього дня. Завтра вона вперше побачить хлопця, якого Софія приховувала від усіх. І чомусь ця думка лякала її більше, ніж хотілося визнавати. Після нічного дощу асфальт блищав, ніби його вкрили тонким шаром скла. У калюжах відбивалися похмурі хмари, а холодний вітер ганяв по тротуару пожовкле листя, яке чомусь досі не прибрали після зими. Марта йшла до школи, міцніше стискаючи ремінець  наплічника. Дівчина майже не спала. Під очима залягли темні кола, а в голові стояв туман. Усю ніч вона думала про Софію, браслет, хлопця. Про те, як багато речей відбувалося просто в неї перед носом, а вона нічого не помічала. 

    Біля шкільних воріт уже стояли учні. Кожен був зайнятий своїми справами. Життя тривало і це чомусь дратувало. Наче світ не помічав, що для когось він давно зупинився.  Щойно Марта зайшла до класу, розмови на мить стихли. Так минали останні тижні. Усі знали, що вона подруга Софії,що  постійно ходить до поліції. І майже всі дивилися на неї трохи інакше наче дівчина  не однокласниця , а частина якоїсь страшної історії.

— Привіт, — тихо сказала Оля.

— Привіт.

— Як ти?

Марта ледь помітно всміхнулася. Це питання лунало вже десятки разів. І ніхто насправді не хотів чути чесну відповідь.

— Нормально.

    Оля кивнула. Обидві знали, що це неправда. Перший урок тягнувся нескінченно. Вчителька щось пояснювала біля дошки. Крейда скрипіла.  Сторінки перегорталися. Хтось позаду шепотів. А Марта дивилася у вікно. Дерева гойдалися від вітру. Краплі дощу повільно сповзали по склу. Її телефон лежав у кишені, і кожні кілька хвилин перевіряла, чи не написав Андрій. На великій перерві Марта  вийшла в коридор. Біля вікна зібралася група старшокласників. Спочатку Марта не звернула на них уваги. Поки не почула знайоме ім’я.

— Кажуть, поліція знайшла якогось хлопця.

Вона завмерла. Серце пропустило удар.

— Якого хлопця? — запитав хтось.

— Ну того. Софії.

Марта різко повернула голову. Старшокласники її не помітили.

— Звідки ти це взяв?

— Моя сестра чула від сусідки та  працює в міській адміністрації.

— А, тоді точно бреше.

Усі засміялися. А Марта відчула, як по спині пробіг холодок. Вона знала, що поліція ще нікого не знайшла. Звідки ці чутки? На сходах її наздогнав Максим.

— Марто, зачекай.

Вона озирнулася.

— Що?

— Це правда?

— Що саме?

— Про хлопця Софії.

Марта напружилася.

— Не знаю.

— Тобто він справді є ?

— Максиме…

— Просто всі говорять про це.

— Всі багато про що говорять.

— Ти ж її найкраща подруга.

І тут вона не витримала.

— Саме тому мене це найбільше дратує!

  Максим розгублено замовк. Марта одразу пошкодувала про різкість. Він не хотів образити просто цікавився як і всі інші.

— Вибач, — тихіше сказала вона.

— Нічого.

Кілька секунд вони стояли мовчки. Потім Максим несподівано сказав:

— Знаєш…

— Що?

— Я думаю, Софія просто хотіла бути щасливою.

Марта здивовано підняла голову.

— До чого це?

— До того, що всі зараз поводяться так, ніби головна проблема — це її хлопець, — Він знизав плечима.

— А мені здається, головна проблема в тому, що її немає.

Після цих слів він пішов. А Марта ще довго стояла на сходах дивлячись йому вслід. Тому що раптом зрозуміла одну просту річ. Усі навколо шукали  відповіді: поліція, журналісти, вчителі, учні. Усі хотіли  зрозуміти, що приховувала Софія і з ким зустрічалася. Що сталося  в день її зникнення. Але за всіма цими питаннями поступово губилася сама Софія. Дівчина, яка сміялася голосніше за всіх у класі. Яка обожнювала полуничне морозиво, боялася павуків та мріяла про літо. Дзвінок на урок різко прорізав коридор. Марта здригнулася і  саме в цю мить телефон у кишені  завібрував.Одне повідомлення від Андрія.