Розділ 27

Марта

   Наступні дні не мали чіткої форми,  не починалися і не закінчувалися — просто тягнулися, як мокра нитка, яку неможливо розірвати. Марта перестала відчувати  різницю між ранком і вечором. Лише втому та постійне очікування.   Телефон жив своїм життям. Іноді мовчав так довго, що це ставало майже образливим. Іноді змушував серце підскакувати від кожного повідомлення — навіть якщо це була реклама чи банальне «оновлення системи».

   Поліція шукала. Марта це знала з коротких розмов, з уривків фраз, які випадково чула. «Перевіряємо контакти», «Перевіряємо коло знайомств», «Наразі  без результату».   Але в цих словах немає  нічого, за що можна вчепитися. Лише рух  без напрямку. Марта все частіше дзвонила слідчому, та  частіше після  дзвінків просто застигала не кліпаючи.  Журналіст зникав із розмов так само, як і з’являвся — поступово. Спочатку відповіді ставали коротшими, потім рідшими, та врешті з’являлися тільки обіцянки:

— Я ще перевіряю. «Є один слід, але  не підтверджений».  «Дай мені трохи часу».

  Марта ловила себе на тому, що починає рахувати дні між його повідомленнями. І кожен новий день без новин дратував сильніше, ніж попередній. Усередині неї все змішалося. Злість, безсилля, сум. І ще щось, що вона не могла назвати — щось схоже на розчарування в усьому одразу.

— Ми просто ходимо колами… — тихо сказала вона одного вечора, сидячи на ліжку.

    Ніхто не відповів, навіть думки не сперечалися. Кожна нова година без результатів робила історію Софії не ближчою, а ніби більш розмитою. Наче вона поступово перетворювалась не на пошук правди, а на щось інше.Поки всі шукали “хлопця Софії”,сама Софія ставала все далі. Не фізично а так, ніби її образ повільно стирався з реальності.

Сонце пробивалося крізь каламутне скло кабінету літератури, вимальовуючи на старій підлозі довгі золотаві смуги. Марта сиділа на передостанній парті, підперши підборіддя рукою. Але її погляд був прикутий не до дошки, а до сусіднього стільця. Поруч із нею нікого не було. Чиста, порожня парта, на яку більше ніхто не кидав свій важкий рюкзак і не висипав кольорові ручки. Софія зникла три тижні тому. Спочатку розпитування поліції, заплакані очі вчителів та шепіт по  кутках. Тепер галас навколо цієї теми трохи вщух, сховався за щоденною  шкільною рутиною, але для Марти ця тиша сталаоглушливою. Голос  вчительки — монотонний і далекий — здавався шумом прибою. Марта  дивилася на свій розгорнутий зошит. Натомість конспекту про розквіт  романтизму вона знову й знову виводила олівцем ту саму дату на  полях.

— Марто, ти з нами? — раптом пролунало з боку дошки.

Дівчина стрепенулася, швидко прикриваючи запис долонею. Клас не захмикав, як раніше. Навпаки, запала незручна, майже боязка тиша. Однокласники перезиралися, але ніхто не наважувався подивитися Марті в очі. Усі знали, чиє місце порожніє поруч із нею.

— Так, Наталю Василівно. Я слухаю, — тихо відповіла вона.

Вчителька м'яко кивнула, її погляд на секунду затримався на порожньому стільці Софії, та поспішно продовжила розповідь, сильніше ніж зазвичай стукаючи крейдою по дошці. Коли пролунав дзвоник, коридор миттєво вибухнув звуками. Сміх, гуркіт зачинених шафок, поспішний тупіт ніг — цей щоденний хаос раніше здавався Марті веселим, а тепер викликав нудоту. Вона повільно збирала речі. Ніхто не підійшов до неї. Однокласники обходили її парту стороною, наче Марта була носієм якогось заразного суму, або наче вони боялися випадково зачепити тему, про яку ніхто не знав, як говорити.

  В їдальні пахло випічкою та солодким чаєм. Марта автоматично купила булочку з корицею — улюблену булочку Софії — і сіла біля підвіконня. Дивлячись  на шматочок тіста, але так і не змогла відкусити ні шматочка. Смак кориці тепер асоціювався лише з розмовами, яких більше немає.

Довкола кипіло життя: одинадцятикласники сперечалися про іспити, п'ятикласники галасували, збиваючи стільці. Усе минало у своєму ритмі, світ не зупинився. Школа продовжувала жити, вдаючи, що нічого не трапилося, і від цього Марті ставало майже страшно. Останнім уроком була фізкультура. Гамірний спортзал, скрип кросівок по лінолеуму. Марта сиділа на лавці для запасних, підтягнувши коліна до грудей. Зазвичай вони з Софією хитрували, щоб відпроситися з уроку й посидіти в роздягальні, ділячись секретами.

Коли волейбольний м'яч з гуркотом відлетів від сітки і покотився прямо до її ніг, Марта навіть не поворухнулася просто  дивилася, як сірий шкіряний м'яч зупиняється біля її кросівок, відображаючи тьмяне світло ламп стелі.

— Марто, подай, будь ласка! — крикнув хтось із середини залу.

Дівчина підвела очі, але учень, який гукав, раптом осікся, ніби згадавши щось, і сам підбіг, щоб забрати м'яч, буркнувши коротке «вибач».

Вже за годину Марта виходила зі шкільного подвір'я. День добігав кінця, сонце сідало, фарбуючи небо в холодні рожево-сині відтінки. Одягнувши навушники, але не ввімкнувши  музику — їй потрібна  тиша, щоб почути власні думки. Крокуючи холодною вулицею додому, дівчина міцніше стиснула лямки рюкзака. Школа без Софії перетворилася на замок із привидами, де кожен дзвоник, кожен запах і кожна порожня парта кричали про те, що її світу більше не існує в колишньому вигляді. І найважчим було те, що вона досі не знала, чи повернеться цей світ колись назад. За вікном повільно згущалися сутінки.День видався важким і задушливим. Після обіду небо затягнуло сірими хмарами, але дощу так і не почався. Повітря зависло нерухомо, ніби теж чогось чекало.

   У кімнаті Марти горіла лише настільна лампа. Її жовте світло падало на зошити, розкидані по столу, але дівчина вже давно не читала написане. Перед нею лежав відкритий підручник з історії. Одна й та сама сторінка. Одна й та сама дата. Один і той самий абзац. Вже хвилин двадцять. Марта дивилася на текст і не могла згадати жодного слова. Усе зливалося в суцільну пляму. Думки знову й знову поверталися до Софії. До браслета, старого будинку. До тих дивних речей, які почали складатися в картину, але все ще не складалися до кінця. Знизу долинув голос матері: