Розділ 26

Марта

    Дорога додому здавалася безкінечною, ніби місто розтягнулося між світлофорами, автівками і випадковими  людьми, які просто жили своїм життям. Марта йшла швидко, майже не помічаючи, куди саме. У голові постійно крутились одні й ті самі слова. «У Софії був хлопець». Вона стискала ремінець сумки так сильно, що пальці почали німіти.

— Чому ти мені не сказала?.. — прошепотіла сама собі.

       Двері будинку  зачинилися з таким гуркотом, що здавалося, затремтіли стіни. Марта притиснулася спиною до холодного дерева, важко й уривчасто дихаючи. В її голові досі лунав байдужий, 

монотонний голос слідчого: «У Софії був хлопець. Вони зустрічалися кілька місяців».  Ці слова пекли зсередини, наче отрута. Марта заплющила очі, але це не допомагло — перед очима все одно виринало обличчя найкращої подруги, такої рідної... але  тепер здавалася абсолютно чужою. Марта думала, що між ними немає таємниць. Виявилося, що вся їхня хвалена жіноча дружба була просто ілюзією, ширмою. Образа підступала до горла важким, гарячим клубком. Біль миттєво переріс у шалений неконтрольований гнів. Марта різко розплющила очі зірвала з плеча сумку і з силою жбурнула  її на підлогу. Вміст із гуркотом розлетівся по передпокою — ключі, підручники.

З кухні на цей гуркіт поспішно вийшла мати і одразу помітила стан доньки: блідле обличчя, дикий блиск в очах і дихання, наче після марафону.

— Марто! Що сталося? — стривожено запитала мати роблячи крок назустріч. Цей спокійний, повний турботи голос став останньою краплею. Марта буквально вибухнула навіть не намагаючись стримувати лють:

— Виявляється, у Софії був хлопець! Слідчий сказав, що вони місяцями зустрічалися! А я нічого, чуєш, нічого про це не знала!

   Мама розгублено заплющила очі від цього напору, але Марта вже не могла зупинитися, образа, що накопичувалася всередині вирвалася назовні диким криком:

— Я для неї подруга? — закричала Марта, і цей крик переріс у хрип. —  Чи просто дурепа, якій можна  вішати локшину на вуха?!

  Тремтячими руками дівчина схопила з комода рамку з їхнім спільним фото, де вони вдвох щасливо сміялися, і з силою кинула її в стіну. Скло з дзвоном розлетілося на сотні дрібних уламків. Марта важко дихала, дивлячись на розбите фото. Жодної сльози не впало з її очей — всередині випалював усе дотла чистий, концентрований гнів.   Мати все зрозуміла, вона бачила не просто розбите скло, а розбите серце своєї доньки, її глибокий біль і шок від зради. Вона не стала сварити доньку за вчинений безлад чи зіпсовану річ. Мати голосно, важко видихнула.

— Ох, доню... — тихо й із невимовною тугою вимовила вона.

 Вона зробила швидкий крок уперед і міцно, щосили обійняла Марту, пригортаючи її до себе. Марта спочатку застигла, вся напружена, мов струна, з міцно стиснутими кулаками. Але материнське тепло виявилося сильнішим за агресію. Вони так простояли деякий час посеред передпокою, серед розкиданих речей та уламків скла. Марта просто важко дихала мамі в плече, поступово обм'якаючи в її руках.    За кілька хвилин Марта повільно відхилилася від мами. Лють трохи відступила, залишивши після себе лише порожнечу і втому. Опустивши очі на розбиту фотографію.

— Вибач... — тихо сказала Марта, ковтаючи клубок у горлі. — Вибач за розбиту фотографію і за цей зрив. 

 Мама ніжно провела рукою по її щоці й тепло посміхнулася:

— Нічого, доню. Все гаразд.

  Марта кивнула, розвернулася і повільно пішла в бік своєї кімнати.

— Я хочу побути сама, — кинула вона вже біля дверей і зачинилася зсередини, залишаючись наодинці зі своїми думками.

  Марта довго дивилась на телефон, ніби він міг сам вирішити — дзвонити чи ні. Пальці кілька разів торкались екрана і одразу відсмикувались назад. У голові все ще гуло від слів слідчого. «У Софії був хлопець». Врешті вона натиснула виклик. Гудки здавались надто довгими.

— Так? — голос журналіста був звичний, трохи втомлений.

Марта ковтнула повітря.

— Ти… ти вже знаєш? — одразу, без привітання запитала.

— Що саме? — обережно уточнив він.

Її пальці стиснули телефон сильніше.

— Про Софію. Що в неї був хлопець?

На іншому кінці стало тихо так, як буває, коли людина робить вигляд, що вперше чує щось важливе.

— Ні, — нарешті сказав він. — Я не знав.

Це прозвучало надто рівно. Марта закрила очі.

— Слідчий сказав, що є докази…

— Це… несподівано, — обережно відповів журналіст.

 Марта  відчула роздратування.

— Як це взагалі можливо? — різко сказала вона. — Ми ж думали, що знаємо її.

Він не перебивав, дав їй виговоритися.

— Я розумію, — тихо сказав він нарешті. — Це змінює картину.

Марта гірко всміхнулась.

— Картина… — повторила вона. — У нас взагалі хоч щось є, окрім «картин»?

— Я спробую щось дізнатися, — сказав він після кількох секунд. — Про цього хлопця. Хто він та відки взявся.

Марта мовчала.

— Ти мені розповіси, якщо щось знайдеш? — вже тихіше спитала вона.

— Скажу, — відповів він одразу. — І трохи м’якше додав, — Тільки не роби поспішних висновків, добре?

Марта не відповіла,  це найважче не  робити висновки.Коли їх уже майже зробила за неї правда.