Розділ 25

Софія

   Ранок був світлим, майже надто чистим. Небо — без жодної хмари, таке, ніби хтось навмисно вимив його до  прозорості. Але всередині було дивні відчуття — ні радості, ні тривоги. Щось середнє.Наче день обіцяв щось, але не сказав що саме. Софія  довго дивилася у дзеркало, поправляючи волосся. І кілька разів ловила себе на тому, що перевіряє телефон. Повідомлення від нього ще не надійшло. Але Софія знала — сьогодні вони обов'язково зустрінуться.  Вони побачилися не в людному місці, там де тихіше — трохи осторонь міста, де менше випадкових  поглядів. Він уже на неї чекав.

— Ти прийшла, — сказав він, і в голосі було щось тепле.

Софія усміхнулася.

— Ти ж знаєш, що я б обов'язково прийшла.

— У мене для тебе дещо є, — він трохи нервово усміхнувся.

— Знову сюрприз? — трохи схиливши голову на бік запитала вона.

Хлопець  дістав з кишені  маленьку чорну  коробочку. Її серце підскочило коли вона її відкривала. Всередині був браслет — той самий, срібний з блакитним камінцем у формі крапельки. Той який показувала в крамниці  з блиском у очах. На секунду вона втратила дар мови, потім усмішка вибухнула сама.

 — Ти серйозно?.. — видихнула вона.

— Ти ж казала, що він тобі дуже подобається, — тихо відповів він.

Софія навіть не одразу взяла його. Ніби боялася зіпсувати момент.

— Я просто… не очікувала, — прошепотіла вона.

 Хлопець допоміг їй застібнути браслет на зап’ясті. Вона дивилася на нього так, ніби це щось більше, ніж прикраса,  наче частина мрії, яка нарешті  стала реальністю.  Після зустрічі  у Софії залишилося приємне відчуття. Браслет на зап’ясті здавався теплішим,  ніж повітря навколо. Вона час від часу торкалася його пальцями — ніби  перевіряла, чи він справжній.

Софія не пішла додому, їй потрібно було перевірити одну зачіпку, старий будинок за містом. Для неї це здавалося дуже важливим.

Будинок стояв так, ніби його забули навмисно, похилений, темний. З вікнами, які більше не відбивали світло. Софія зайшла всередину не одразу, постоявши  кілька секунд  перед дверима.

— Просто подивлюсь… і все, — прошепотіла вона сама собі.

   Всередині пахло пилом і сирістю, дошки скрипіли під ногами. Вона зробила кілька кроків тримаючи телефон як ліхтарик. Світло ковзало по пилу, по тріснутих дошках та речах, які давно втратили  значення і вже майже збиралася йти, але щось  змусило її  зупинитися. Відчуття.

— Тут точно щось є...— тихо прошепотіла вона.

    Нахилившись та підсвітивши ліхтариком собі під ноги її погляд натрапив на щось у шпарині підлоги. Стара пошкоджена тека ніби її хтось ховав поспіхом. Софія витягнула її, пил піднявся в повітрі, змусивши її закашлятися.  В теці лежали якісь старі записи, фрагменти текстів, газетні вирізки і скрізь одне прізвище Вербицький. Дівчина нахмурилася та перегорнула сторінку. Світлина, і на мить усе всередині неї зупинилося. Вона впізнала його одразу,обличчя, його погляд. Але під фото було інше прізвище. Вербицький. Софія повільно провела пальцем по рядку, ніби не вірила, що читає правильно. «Сім'я Вербицьких»… Раптом її накрило лавиною розуміння, шматочки пазлу в її голові склалися,  вона побачила всю картину одразу. 

— Сучий ти сину!— дратівливо промовила вона, — і саме тоді відчула, що вона тут не одна.  Ледь чутний звук порушив тишу десь глибше в будинку. Софія завмерла. — Гей?.. Тут хтось є?  Відповіді не було, але тиша стала іншою. Вона різко розвернулася назад до виходу і в цей момент зачепилася рукавом за стару дошку. Різким рухом намагаючись звільнитися, але браслет зачепився за іржавий цвях. Смикнувши сильніше, застібка тихо клацнула, а за мить почувся легкий дзенькіт срібла об підлогу.

— Ні… ні...ні.

Браслет упав у щілину між дошками підлоги. Софія миттєво опустилася на коліна, світло телефону тремтіло, але браслет  зник, наче будинок його поглинув.  Десь позаду лунали чіткі кроки. Софія на мить застигла прислухаючись, розуміння того, що вона потрапила в пастку змусили її діяти. Повільно підвівшись на ноги вибігла з будинку майже падаючи зі сходів. Не наважувалася обернутися, лише мчала крізь кущі до лісосмуги. Темрява зустріла її одразу, гілки били по  обличчю, повітря ставало важким.

Дощ лив вже кілька годин, волосся прилипало до обличчя. Кожен вдих різав легені. Зупинившись щоб трохи перепочити спираючись рукою на дерево.

— Я  маю звідси вийти… — прошепотіла сама до себе.

Тремтячими пальцями Софія дістала телефон. На екрані мерехтіло декілька пропущених дзвінків від матері. Відкривши чат із найкращою подругою, ковзаючими пальцями по мокрому екрану швидко надрукувала повідомлення:

«Якщо зі мною щось станеться, шукай правду в будинку біля озера». і  натиснула «надіслати». 

  На мить їй стало легше, та раптом за  спиною хруснула гілка. Між деревами промайнула темна постать.

 — Ні... - ледве чутно прошепотіла Софія.

Страх одразу скував  усе тіло, навіть дощ ніби став тихішим. Повільно  опустивши телефон, затамувавши подих та прислухаючись навкруги. Хрускіт повторився, цього разу вже ближче. Сумнівів не залишилося — це її переслідувач.

  Її пальці стиснули телефон так сильно, що він міг би тріснути. Навкруги темрява, дерева, але вона знала: — він там, десь між стовбурами дерев. Софія зробила крок назад, бігти вже нікуди.

Лише темрява.

Дощ.