Розділ 24

Марта

    Дім виглядав  як завжди: теплим та затишним. Марта зайшла тихо, щоб не привертати увагу батьків, вона не хотіла пояснювати батькам те, що зараз відчувала.

— Ти  сьогодні рано, — кинула мама з кухні.

— Угу, — коротко відповіла Марта, і швидко пройшла до своєї кімнати. Коли двері за нею зачинилися, вона дозволиа собі розслабитися на мить, її не покидало відчуття, ніби вона щось зробила не так. Марта опустила голову в долоні. — Чому я завжди лізу туди, куди не треба… — прошепотіла вона. Перед очима промайнули спогади будинку, скрип дощок та чорна безодня під ногами. — Я  могла померти... — ледве чутно видавивши з себе такі страшні слова.

    Марта повільно підійшла до вікна й притулилася чолом до прохолодного скла. Там, за тонкою скляною межею, вирувало звичайне, заколисане спокоєм життя: неспішно прогулювалися перехожі, шарудiло листям дерево, а місто жило своїм звичним, розміреним ритмом. Проте все це здавалося їй далеким і чужим, ніби декорації до чужого фільму. Вона почувалася абсолютно ізольованою, закинутою в якусь іншу, паралельну реальність, де час зупинився, а звуки зовнішнього світу не мали жодного значення.

— Софіє… — тихо сказала вона. — Що ти від мене приховуєш?

    За кілька днів Марту викликали до відділку. Атмосфера в коридорі була гнітючою, просякнутою запахом дешевої кави та бюрократичного суму. Біля кабінету слідчого вже чекали батьки Софії. Мати помітно нервувала: вона ніяк не могла знайти собі місця, то безцільно перекладала з руки в руку сумочку, то раз за разом поправляла хустинку на шиї, а її пальці дрібно й беззупинно тремтіли. Батько ж, навпаки, здавався  непорушним. Він сидів на стільці, згорбившись і зчепивши руки в замок. Його погляд був повністю знебарвлений і порожній — чоловік дивився кудись крізь стіни, ніби перебував за тисячі кілометрів звідси, у місці, де ще не сталося цього лиха.

    Слідчий запросив усіх трьох до кабінету. Коли двері зачинилися, важке, задушливе мовчання кабінету порушив лише скрип стільців. Слідчий повільно розгорнув теку, кілька секунд вивчав папери, а потім підвів спокійний, професійно холодний погляд на присутніх.

— У нас з'явилися нові деталі у справі, — заговорив він, міркуючи над кожним словом. — Ми  маємо вагомі підстави вважати, що у  Софії був хлопець, з яким вона зустрічалася. — ці слова вибухнули в кімнаті, наче грім.

— Що за дурниці?! — вибухнула мати Софії, різко підхоплюючись із місця. Її обличчя миттєво вкрилося червоними плямами обурення. — Який хлопець?! Наша донька нічого від нас не приховувала! Вона думала лише про навчання! Звідки ви взагалі це взяли? Це абсолютний наклеп!

Батько, який до цього сидів нерухомо, важко вперся долонями в стіл, його погляд нарешті сфокусувався, налившись гнівом:

— Ви погано робите свою роботу, якщо звинувачуєте нашу дитину в якійсь брехні замість того, щоб шукати її!

Світ для Марти зупинився. Вона сиділа, втиснувшись у стілець, а в її голові наче щось обірвалося. Шок паралізував її тіло, серце забилося десь у горлі, а долоні вмить стали крижаними. Софія ніколи, жодним словом чи натяком не згадувала про жодного хлопця. Вони ж найкращі подруги, ділилися всім... Невже Софія весь цей час вела подвійне життя і приховувала щось настільки серьйозне навіть від неї? 

Слідчий не зважав на крики матері й гнівний погляд батька. Він залишався абсолютно спокійним, лише повільно витягнув із шухляди столу прозорий пластиковий пакет для доказів і обережно поклав його на середину столу, просто перед батьками. Всередині лежав витончений срібний браслет. Метал подекуди потемнів, а на застібці запеклася земля.

— Цю річ знайшли в покинутому будинку на околиці міста, — рівним, глухим голосом промовив слідчий. — Нам вдалося відстежити ювелірну крамницю, де його придбали. Продавчиня запевнила нас, що браслет купував молодий чоловік. Особу чоловіка ми зараз встановлюємо.  Але річ у тім... — він на мить перевів погляд на дівчину, — що Марта наполягає: цей браслет належить Софії. І саме Марта знайшла його в тій занедбаній будівлі.

Мати Софії різко замовкла, повітря застрягло їй у горлі. Вона вп'ялася очима в пакет із доказом, і її обличчя почало повільно бліднути, втрачаючи будь-які сліди нещодавнього обурення. Батько Софії теж застиг, а потім повільно перевів важкий, сповнений нерозуміння і прихованого болю погляд на Марту.
Марта відчула, як під цими поглядами їй стає важко дихати. Тепер уся увага в кабінеті була прикута до неї, і відступати вже не було куди. Мати Софії повільно повернула голову до Марти. Її погляд, ще хвилину тому повний гніву, тепер став благальним і водночас гострим, як лезо. Вона міцно вхопилася пальцями за край столу й тихо, майже пошепки запитала:

— Марто... Ти знала? Ти знала про цього хлопця і мовчала?

Марта відчула, як у горлі пересохло, а серце забилося десь у скронях. Вона злякано похитала головою, щиро дивлячись жінці в очі:

— Ні, пані Олено, клянуся, я вперше про це чую! Софія ніколи не згадувала жодного хлопця. Але браслет... — Марта проковтнула клубок у горлі й кивнула на пластиковий пакет. — Браслет дійсно її. Це сто відсотків її браслет. Вона тижнями ходила повз ту ювелірну крамницю, відкладала кишенькові гроші, щоб нарешті його придбати. Вона так про нього мріяла...

У кабінеті знову зависла важка, грозова тиша. Слова Марти все заплутали ще більше: якщо Софія збирала на нього гроші сама, чому врешті-решт прикрасу купив якийсь таємничий чоловік

Батько Софії важко зітхнув, ніби з його грудей вибили останнє повітря. Він закрив обличчя долонями, і крізь його пальці пробився глухий, безпорадний стогін. Усвідомлення того, що власна донька місяцями жила якимось своїм, паралельним життям, збирала гроші, про щось мріяла й приховувалала це від них, ударило по батьках сильніше, ніж будь-які підозри слідчого. Мати Софії безсило опустилася назад на стілець. Її плечі здригнулися, а з очей нарешті бризнули сльози, які вона так довго стримувала.