Розділ 23

Марта

     Дорога за місто була довгою і неприродно тихою. Марта не сказала нікому, куди йде. Навіть не залишила записки. Їй здавалося, що якщо вона вимовить це в голос— усе зламається. Стежка поступово зникла. Узамін неї з’явилася трава. Потім — занедбані паркани та — тиша, яка була надто щільною. Тоді вона побачила старий занедбаний будинок.

     Він стояв на самому краї міста, де асфальт остаточно програвав війну диким бур’янам. Старий двоповерховий будинок, колись величний і сповнений життя, тепер нагадував скелет давно вимерлої істоти. Час не просто зруйнував будинок — він повільно і методично стирав його з обличчя 
землі. Його хребет просів посередині, ніби під вагою прожитих років. Потемніла черепиця місцями обвалилася всередину, утворивши зяючі діри, крізь які в нічне небо дивилися оголені дерев'яні  крокви.

    Дикий плющ і чіпкі пагони ожини повністю захопили північну стіну.  Вони проростали крізь тріщини у цеглі, глибше пускаючи своє коріння в саму душу будівлі, наче намагалися задушити її в обіймах.  Чорні, пусті очниці вікон дивилися на світ із німою докорою. Більшість шибок давно перетворилася на гострі уламки на підлозі, а ті, що вціліли, покрилися таким товстим шаром сірого пилу та бруду, що більше не пропускали світла. Марта зупинилася.

— Ось ти де… — тихо сказала вона.

І зробила крок вперед. Будинок зустрів Марту тишею. Такою, важкою, ніби її можна було торкнутися. Кожен крок всередині звучав глухо, як у порожній коробці. Вона підсвітила собі телефоном. Пил, старі меблі та обвалена штукатурка.

— Тут… має щось бути, — тихо сказала вона сама до себе.

У темному кутку щось ледь ворухнулося. Вона не почула, що в кімнаті дихає ще хтось. Марта зробила ще крок підлога під ногою здалася трохи м’якшою, ніж мала б бути.

— Стривай. —  пролунав голос із темряви. Спокійний. Занадто спокійний.

Марта різко обернулася.

— Хто тут?!

І в ту ж секунду підлога під нею провалилася. Усе сталося за частку секунди. Дошка просто пішла з-під ніг.

— Марто!

Рука вихопилася просто з темряви схопивши її за зап’ястя. Різкий ривок та гострий біль. Вона закричала.

— ААА!

        Марта зависла над проваллям. Лише пальці, що стискали її руку, не давали їй упасти вниз. Світло телефону тремтіло і вихоплювало під нею чорну яму. Без дна і  звуку.

— Тримайся! — голос був напружений, зірваний. Тільки тепер Марта побачила обличчя журналіста. Він стояв на краю, міцно упершись ногами в підлогу, витягаючи її з провалля.

— Ти… тут?.. — видихнула вона, не вірячи.

— Потім! Не рухайся!

Він стиснув її руку ще сильніше. Кожен м'яз напружився  до межі. І повільно, крок за кроком, витягнув її назад на тверду підлогу. Марта впала на коліна. Дихання було збите, руки тремтіли. Кілька секунд панувала тиша.

— Ти… міг не встигнути, — прошепотіла вона.

Він не відповів одразу. Тільки дивився на провалля у підлозі.

— Я встиг, — нарешті сказав він.

Андрій мовчав. Дивився кудись  повз неї. І лише тоді Марта зрозуміла одну дивну річ. Він зовсім не виглядав здивованим, що вона тут. Наче… він очікував, що вона прийде. 

— Я приїхав сюди просто подивитися, — спокійно сказав він. — Не думав, що ти теж з’явишся.

Марта дивилася на нього довго.

— Ти завжди з'являєшся там де і я , — тихо сказала вона.

Він не відповів. І саме в цій паузі між ними вперше сталося щось дивне. Недовіра нікуди неизникла. Але поруч із нею з'явилося ще дещо-питання на яке поки що ніхто з них не був готовий відповісти. Марта повільно підвелася.

— Дякую, — промовила вона.

Він лише кивнув.

     І тільки тоді побачила в пилюці біля краю провалля щось маленьке. Вона нахилилася та підняла щось металеве. Марта не одразу зрозуміла, що тримає в руках. Спочатку це був просто предмет у пилюці — холодний, трохи   подряпаний, із тьмяним блиском металу. Вона витерла його рукавом.    Повільно, ніби боялася, що якщо зробить це швидше — віно зникне або виявиться  чимось іншим. І тоді світ навколо ніби зсунувся. Браслет. Той самий. Марта знала його не з фотографій і не з чуток . Софія показувала його їй. Новий, трохи блискучіший у світлі вітрини магазину.

      Марта пам’ятала до найменьших дрібниць: як Софія довго рахувала гроші, як потім зітхнула і пообіцяла, що згодом за ним повернеться. Але згодом так і не настало. Як таке взагалі можливо і як він тут опинився? Марта стиснула його сильніше.

— Ні… — прошепотіла вона. —  Ти ж не встигла його купити, — її погляд затуманився. І раптом усе, що вона тримала всередині останні дні, прорвалося. Цей браслет не просто прикраса, це обіцянка, яка Софія так і не змогла здійснити. І тепер Марта тримає його в руках. Так, ніби хтось обірвав її історію на півслові. Марта боялася, що якщо розтисне  пальці — він знову зникне.

— Чий це? — тихо запитав Андрій. Він стояв поруч й уважно розглядав браслет.

— Софії. Вона показувала мені його в крамниці. Збиралася його купити, — вона ледь усміхнулася крізь біль.

Журналіст мовчав кілька секунд,  погляд став серйознішим.

— Тобто… Софія його не купувала?

Марта різко похитала головою.

— Ні. Вона тільки збиралася, відкладала гроші.

 Журналіст повільно перевів погляд на Марту, потім на браслет..

— Тоді як він тут опинився? — здивовано запитав  він.

Марта підняла на нього очі. І в них було те саме питання, яке її розривало зсередини.

— Я не розумію, — прошепотіла вона. 

Журналіст не знав, що на це відповісти. Мовчання було гіршим за будь-яку відповідь. Бо тепер це вже була не просто знахідка. Це слід, який не мав логічного пояснення.

   Дорога назад була тихою і мовчазною. Ніби будинок за містом залишив після себе не тільки пил і темряву, а й  якусь важку тишу в голові. Марта сиділа на передньому сидінні. Руки все ще трохи тремтіли.

 — Я не розумію, — раптом сказала Марта.