Розділ 22

Марта

    Наступного ранку Марта зовсім не хотіла йти до школи. Вперше за багато років. Не через контрольну абу погану оцінку, не через втому.  Просто їй здавалося неправильним сидіти на уроках після всього, що сталося. Намагатися слухати  вчителів, записувати конспекти. Робити вигляд, що життя триває звичайним чином.

      Вона довго стояла біля дзеркала в коридорі, натягуючи куртку. Мама мовчки поставила перед нею чашку чаю. Під очима в обох залягли темні кола. Ніхто нормально не спав.

— Ти можеш залишитися вдома, — тихо сказала мама.

— Ні.

— Впевнена?

Марта кивнула. Насправді вона вже ні в чому не впевнена. Але сидіти цілий день у кімнаті зі своїми думками хотілося ще менше.  Дорога до школи  здалася нескінченною. Наче ноги самі не хотіли туди йти. Коли вона зайшла в будівлю, її одразу накрив знайомий гамір. Сміх, балаканина, гуркіт шафок.  Учора вона стояла біля мертвого чоловіка. А сьогодні навколо обговорювали домашнє завдання і випускний.

Світ навіть не помітив, що для неї все змінилося. Кілька учнів привіталися. Хтось махнув рукою, хтось усміхнувся. Марта відповідала автоматично. Навіть не впізнаючи облич. Біля кабінету історії вона мимоволі зупинилася. Двері кабінету історика замкнені. Лише тепер вона згадала, що історика вже кілька днів не було в школі. Поліція перевіряла його, через неї. У грудях неприємно кольнуло. Вона швидко відвела погляд і пішла далі.

      На першому уроці Марта майже нічого не слухала, на другому — теж.   Слова вчителів пролітали повз неї. А коли нарешті пролунав дзвінок на велику перерву, вона залишилася  сидіти за партою. Не хотілося ні з ким говорити. Клас поступово наповнювався жвавими розмовами. Хтось діставав бутерброди, решта обговорювали плейлист на випускний вечір. В одну мить Марта зрозуміла, що вперше за довгий час просто слухає своїх однокласників, звичайних підлітків. Своїх друзів. Тих, із ким вона провела майже одинадцять років життя. Поруч тихо відсунувся стілець. Марта здригнулася від несподіванки. На сусіднє місце мовчки сіла Аліна. Вона тримала дві булочки з їдальні, одну з яких мовчки простягнула Марті.

— Ти знову нічого не їла на сніданок. Візьми.

Марта здригнулася від несподіванки, подивилася  на булочку, потім перевела погляд на Аліну й ледь помітно усміхнулася  кутиками губ.

 — Дякую... Я просто задивилася. Подумала, що зараз перерва, а ми стоїмо тут удвох. Мені досі здається, що Софія зараз вибіжить з-за рогу з цими її вічними історіями, — Марта зітхнула та  відвела  погляд  до вікна, ховаючи сумні очі. — Іноді мені здається, що я застрягла в тому часі, коли ми були разом. Життя навколо йде, всі кудись біжать, а мені так важко без неї.

Аліна не відразу відповіла. Вона прихилилася ближче до Марти поклавши голову їй на плече й стиха з глибоким сумом промовила.

— Я теж сумую за Софією, Марто. Дуже. Коли я заходжу в клас і бачу її місце... або коли бачу в коридорі дівчат, які сміються разом, у мене все всередині стискається. Я просто... не завжди вмію показати це так, як ти. Мені здавалося, якщо я почну говорити про це вголос, то просто розплачуся прямо посеред уроку.

Марта подивилася на однокласницю,  і її власна туга трохи пом'якшилася від усвідомлення, що вона відчуває те саме. 

— Дякую,  що ти сказала. А то я вже почала думати, що мені це одній так сильно болить.

Аліна підняла голову та поглянула на Марту витираючи сльози з очей,  залишаючи лише теплу, щиру усмішку. 

  За кілька днів після смерті Боровського Марту викликали до відділку. Вона прийшла з важким серцем. Десь глибоко всередині вона вже була впевнена, що поліція щось знайшла на історика. Можливо, листування або якісь  докази. А може  підтвердження того, що її підозри були правильними. Слідчий поклав перед нею теку.

— Ми перевірили вашого історика.

Марта напружилася.

— І що там?

Чоловік відкрив одну зі сторінок.

— У день смерті Боровського він перебував в обласному архіві.

— Це ще нічого не доводить, — швидко сказала Марта.

Слідчий кивнув.

— Саме тому ми перевірили далі. — Слідчий мовчки розклав перед нею кілька фотографій. Кадри з камер спостереження. Час на екрані. Дата. Вхід до обласного архіву. На кожному наступному кадрі історик проходив крізь турнікет, піднімався сходами, розмовляв із працівниками архіву. Читальна зала. Паркінг. — Він був там майже шість годин. Плюс три години дороги туди й назад.

Марта відчула, як всередині щось починає осідати.

— Але ж він погрожував мені…

— Ні, — перебив слідчий. — Він вас залякував. Це різні речі.

Марта нічого не відповіла. Слідчий відкрив ще один документ.

— Ми також вилучили його телефон. Знаєте, що було в повідомленнях за останній місяць?

Марта підняла очі.

— Листування з Софією.

У кімнаті запанувала тиша.

— Що?

— Він писав їй. Не часто. Але писав. Не намагався заманити її кудись чи погрожувати. Навпаки. — Слідчий перегорнув сторінку. — Переважно це були повідомлення такого змісту:

«Припини копирсатися в цих статтях». «Це небезпечно». «Ти не розумієш, у що втручаєшся».

Марта стиснула щелепи.

— Це ж і є погрози.

— Ні.— Слідчий подивився їй просто в очі. — Це виглядає так, як наче людина чогось боїться.

Від цих слів у Марти по спині пробігли мурахи. Вона згадала їхню розмову в школі. Його погляд, нервовість. Тремтіння в голосі. Тоді їй здалося, що він погрожує. А що, якщо він намагався попередити?

— Є ще дещо, — сказав слідчий. — Він дістав аркуш паперу. — За два дні до зникнення Софії вони зустрічалися.

— Про що говорили?

— Пан Новак благав Софію зупинитися.—  Після зустрічі він  тричі телефонував їй протягом однієї ночі.

— Вона відповіла?

— Ні.

Марта відчула дивний клубок у горлі.

— А після її зникнення?

Слідчий мовчки поклав перед нею ще один документ. Історик сам звертався до поліції. Кілька разів. Наполягав, щоб справу не закривали. Надсилав додаткові матеріали. Писав запити. Марта довго дивилася на папери і зрозуміла страшну річ. Вона шукала ворога. І тому побачила його там, де його не було. Історик не приховував смерть Софії. Він боявся її повторення. А це означало лише одне. Якщо це не він… то десь поруч був хтось інший. Хтось, хто мовчав набагато вправніше. І хтось, хто дуже не хотів, щоб Боровський встиг заговорити.