Розділ 21

Марта

   Марта сиділа навпроти двох слідчих, стискаючи пальці так сильно, що нігті впивалися  в шкіру. Андрій залишився в коридорі  його не впустили не одразу. І це ще більше нервувало її.

— Розкажіть ще раз, — сказав один із слідчих. — Ви приїхали до пана Боровського вранці?

Марта кивнула.

— Він був уже… мертвий.

Слідчий зробив нотатки у своєму записнику.

— Чому ви до нього приїхали?

— Він мав мені розповісти, що трапилося тридцять  років тому.

— Хтось вам погрожував? — запитав інший.

Марта затримала подих. 

— Так.

— Покажіть повідомлення, — піднявши очі сказав слідчий. — Ви знаєте того, хто міг вам його надіслати?

Марта на секунду замислилася, підозра яку вона тримала весь час у своїй голові і нарешті наважилася озвучити.

— Історик, — сказала вона.

У кімнаті стало тихіше.

— Ви впевнені? — перепитав слідчий.

Марта швидко, майже різко, кивнула.

— Він… він казав мені, щоб я зупинилася. Що я лізу в чужі справи. І я бачила, як він раніше приїжджав до Боровського. —  вона ковтнула повітря. — А перед цим… зникла Софія. Він теж пов'язаний з цією історією,  — усе починало складатися в єдиний ланцюг. Навіть якщо вона не мала всіх доказів.

— Добре, ми це перевіримо, — сказав слідчий. — Зараз вас відвезуть у відділок, а там подзвонять до ваших батьків.

       Марта сиділа в коридорі відділку, дивлячись на світлу плитку під ногами. Останні кілька годин виснажили її більше, ніж увесь попередній тиждень. Голова боліла. Очі пекли від недосипання. А думки крутилися навколо одного й того ж: Боровський мертвий. Він погодився розповісти правду. І не дожив до ранку. Двері в кінці коридору раптом відчинилися. Вона навіть не звернула уваги. Потім почула знайомий голос.

— Де моя донька?

Марта різко підняла голову, — це була мама. У грудях щось боляче стиснулося. Вона майже бігла коридором. Обличчя бліде. Очі перелякані. Позаду поспішав батько — незвично мовчазний, і від цього ще страшніший. Коли мама побачила Марту, то видихнула так, ніби весь цей час не дихала. За мить  вона з'явилася поруч.

— Доню, ти ціла? — Мама схопила її за плечі.

— Мамо… — Марта розгублено кивнула.

— Не «мамо»! — голос затремтів. — Нам телефонують із поліції. Як ти думаєш, що ми мали подумати?! — В очах жінки блищали сльози. Вона явно намагалася стриматися. Але страх усе ще не відпускав. — Ми думали, що з тобою щось сталося, — тихіше сказала вона.

Марта не змогла витримати батьківського погляду.  Вона настільки захопилася власним розслідуванням, що навіть не  подумала, як це виглядатиме для батьків. Батько підійшов ближче. На відміну від мами він не поспішав обіймати чи сварити. Просто дивився на неї.

— Поясниш, що відбувається? — спокійним голосом запитав батько. Це прозвучало навіть страшніше за крик.

Марта опустила очі.

— Я знайшла людину… —  голос зрадницьки затремтів. — Мертвою.

Мама зблідла ще більше.

— Що?!

— Це той чоловік, про якого я вам розповідала. Боровський.

Запала тиша. Батько важко зітхнув, а потім повільно потер перенісся, ніби намагався осмислити почуте.

— Марто… — він уперше так серйозно назвав її на ім'я. — Ти розумієш, що це вже не дитячі пошуки пригод?

Вона мовчала, тому що зрозуміла, що це по-справжньому. Мама сіла поруч та раптом міцно обійняла її. Так, як обіймала її в дитинстві після страшного сну.

— Я не хочу втратити тебе через якусь стару історію, — прошепотіла вона.  — Чуєш мене? — мамині руки ще міцніше стиснули її плечі.

У цей момент Марта відчула, як усередині щось надломилося. Не від страху. Від усвідомлення, що поки вона ганялася за таємницею, її батьки щодня  боялися все більше. Батько присів навпроти. Його голос був спокійним, але напрочуд твердим.

— Скажи чесно, ти отримувала ще повідомлення з погрозами?

Марта завмерла. Перед очима одразу спливло повідомлення:

“Він помер через тебе.”

Вона не відповіла одразу. І саме ця пауза змусила батьків переглянутися. Тому що  вони зрозуміли. Щось було. І значно серйозніше, ніж їм досі розповідала донька. Уперше за весь час вони побачили не просто свою вперту доньку. А дівчину, яка опинилася в центрі чогось небезпечного.

Дорога додому минула майже в повній тиші. Лише шум двигуна й тихий стукіт дощу об лобове скло порушували мовчання в салоні. Марта сиділа на задньому сидінні, притулившись чолом до холодного скла. За вікном повільно пропливали знайомі вулиці, дерева, будинки. Усе виглядало таким звичним, ніби світ навколо зовсім не змінився. Але для неї змінилося все. Попереду сиділи батьки. Мама весь час нервово стискала ремінь безпеки. Батько міцно тримав кермо і дивився тільки на дорогу. Нарешті мама не витримала.

— Марто, досить.

Дівчина повільно підняла голову.

— Що?

— Ці пошуки. Усе це. Досить, — у голосі матері звучало не роздратування. Справжній страх. — Люди зникають,  помирають. Тобі надсилають погрози. Це вже не дитячі ігри.

Марта опустила очі.

— Я знаю…

— Ні, не знаєш, — тихо сказав батько. Його голос був спокійним, але від цього слова звучали ще важче.— Якби знала, то не опинилася б сьогодні в будинку поруч із мертвим чоловіком.

У машині знову стало тихо. Марта відчула, як до горла підступив клубок. Вона раптом побачила себе їхніми очима. Донька, якій дзвонять із поліції. Донька, яка знаходить мертвих, якій надсилають дивні повідомлення. І вперше їй стало соромно. Не через розслідування. Через те, що доводиться переживати батькам.

— Пробачте мене…

Мама обернулася.

— Що?

— Пробачте… — голос Марти затремтів. — Я не хотіла вас лякати, — вона вже не стримувала сліз.

Мати заплющила очі. А батько важко видихнув.

— Ми не сердимося на тебе, — тихо сказав він. — Ми боїмося за тебе.

Від цих слів у Марти защеміло в грудях сильніше, ніж від будь-яких погроз. Вона дивилася у вікно ще кілька секунд. Потім прошепотіла: