Розділ 20

Марта    

     Ранок після тієї розмови видався сірим і напрочуд холодним. Марта міцно стискала кермо велосипеда, намагаючись угамувати тремтіння в пальцях. Боровський пообіцяв їй розповісти все. Його вчорашній голос по телефону — глухий, надламаний, сповнений тридцятирічного тягаря — досі звучав у її вухах. «Приїжджай уранці, Марто — сказав він тоді.

      Коли вона повернула на подвір’я його будинку, її зустріла абсолютна, майже неприродна тиша. Не було чути ні гавкоту сусідських собак, ні шелесту вітру — лише глухий стукіт її власного серця. Марта притулила велосипед до дерева й озирнулася. Навколо не було жодної живої душі.

Вона рушила до ґанку. Підійшовши ближче, Марта помітила, що вхідні двері будинку були злегка прочинені. Темна щілина здавалася недобрим  знаком, але вона спробувала відігнати від себе погані думки.

— Пане Боровський! — голосно покликала вона, зупинившись на порозі. Жодної відповіді. Лише її власний голос луною відбився від стін передпокою. — Пане Боровський, це Марта! Ви вдома? — повторила вона голосніше, але у відповідь її знову зустріла важка, гнітюча тиша.

      Серце стислося від передчуття чогось недоброго. Марта обережно штовхнула двері й зайшла всередину. В будинку панував напівморок, фіранки були щільно завішені. Вона почала обходити кімнату за кімнатою, зазираючи на кухню, у вітальню, в коридори. Скрізь порожньо й чисто. Боровського ніде не було.

     Підійшовши до найвіддаленішої кімнати — невеликої спальні в глибині будинку. Двері виявилися прочиненими. Дівчина зазирнула всередину й полегшено зітхнула: Боровський нерухомо лежав на ліжку, випроставшись на спині, укритий ковдрою до грудей. Його обличчя в сутінках кімнати здавалося спокійним, а очі були заплющені.

— Фух... — тихо прошепотіла Марта, зробивши крок до ліжка. — Пане Боровський, ви що, заснули? Я ж казала, що приїду вранці.

      Вона сподівалася, що від звуку її голосу він ворухнеться, незадоволено насупиться чи хоча б глибоко зітхне. Але чоловік не рухався. Марта підійшла впритул, маючи намір легенько торкнутися його плеча, щоб розбудити. Тільки тепер, схилившись над ним, вона помітила дивну, лякаючу деталь: його груди не піднімалися й не опускалися. Навколо ліжка панував той самий нерухомий, застиглий спокій, який буває лише там, де згасло життя.

      Марта застигла, її рука так і лишилася висіти в повітрі. Вона раптом усвідомила, що тепле ранкове світло, яке пробивалося крізь шпарину у фіранках, падало на його обличчя, але воно мало неприродний сірувато-восковий відтінок. Боровський не спав. Він мертвий. 

      Марта застигла, паралізована жахом. Ноги стали ватяними,  їй здалося, що підлога під нею повільно провалюється. Вона стояла в цій напівтемній спальні кілька хвилин, які здалися їй вічністю, не маючи сил відвести погляду від застиглого обличчя Боровського. Лише гнітюча, мертва тиша будинку тиснула на барабанні перетинки, змушуючи кров пульсувати у скронях. Тридцять років таємниці — і ось чим усе закінчилося . Правда, яку він збирався їй розповісти, пішла разом із ним у могилу.

Раптом тишу розірвав різкий, короткий звук. У кишені Марти вібрував і пищав телефон, сповіщаючи про нове повідомлення. Тремтячими пальцями вона витягла мобільний і розблокувала екран. На дисплеї з'явився текст від невідомого номера. Рядки впилися в її свідомість, наче розпечене залізо:

”Він помер через тебе... Залиш це. Або будеш наступною».

    Марта відчула, як по спині прокотилася хвиля крижаного поту. Дихання перехопило, а перед очима все закрутилося. Вона не встигла навіть усвідомити погрозу, як екран телефону знову спалахнув, і пролунав гучний дзвінок. Від несподіванки й паніки Марта діяла  абсолютно автоматично, навіть не подивилася, хто дзвонив просто провела пальцем  по дисплею й піднесла телефон до вуха.

— Марто! — радісно й збуджено затараторив у слухавку Андрій. Його голос буквально іскрився енергією. — Привіт! Слухай, я дещо знайшов по нашій справі! Там такі зачіпки, ти не повіриш! Нам терміново треба зу... Він раптом замовк на пів слові. У слухавці запала важка пауза.  Андрій, маючи хорошу інтуїцію, миттєво відчув, що з її голосом щось не так. — Марто?.. — уже зовсім іншим, стривоженим тоном запитав він. — Марто, що сталося? Де ти? Чому ти мовчиш?

— Він мертвий... — ледь чутно, майже самим  лише сиплим видихом відповіла Марта. В горлі застряг  клубок, і слова давалися з величезними зусиллями.

— Хто? Хто мертвий, Марто?! — вигукнув Андрій, у його голосі почувся відвертий переляк.

— Боровський... — Марта заплющила очі, і перша гаряча сльоза скотилася по її блідій щоці. — Боровський мертвий. І це... це через мене,  Андрію... у всьому винна я!

— Що?! Так, тихо, припини панікувати! — твердо й владно перебив її Андрій, намагаючись повернути її до тями. — Зараз же надішли мені своє місцеперебування або адресу. Чуєш? Скинь адресу, я вже їду! І головне — Марто, стій на місці й нічого там не чіпай! Ти мене почула? Нічого не чіпай, я буду за кілька хвилин! У слухавці почулися короткі гудки, а Марта так і залишилася стояти посеред кімнати, стискаючи телефон і дивлячись на тіло чоловіка, який занадто дорого заплатив за свою правду.

     Скрип гальм розірвав гнітючу тишу подвір'я вже за п'ятнадцять хвилин. Андрій  вискочив із машини, навіть не зачинивши за собою дверцята. Його обличчя зблідло, а в очах читалися тривога й рішучість. Він злетів на ґанок, забіг у прочинені двері будинку й одразу кинувся на звук важкого, уривчастого дихання Марти.

Він знайшов її в напівтемній спальні. Вона так і стояла посеред кімнати, заціпеніла, наче статуя, стискаючи в руках мобільний телефон і нерухомо дивлячись в одну точку — на ліжко, де лежав мертвий Боровський.

— Марто! — Андрій миттєво підійшов до неї, міцно схопив за плечі й змусив повернутися до себе. — Ти як? Подивися мені в очі. Ти ціла?

    Вона повільно підвела на нього скляні очі, але нічого не відповіла, лише безпорадно кивнула в бік ліжка. Андрій лише мигцем глянув  на Боровського. Досвідченим поглядом він одразу помітив  сірий відтінок шкіри та повну нерухомість тіла. Жодних видимих слідів боротьби навколо не було, але від цього ставало ще моторошніше.