Розділ 19

Марта

     Через два дні Марта виходила зі школи після останнього уроку. День був похмурим. Над містом висіли важкі сірі хмари, а коридори школи 
поступово порожніли. Вона вже збиралася йти долому, коли почула за спиною знайомий голос.

— Марто. Зачекай хвилину.

Вона обернулася. Історик стояв біля сходів. На перший погляд усе було звичайно. Спокійний голос. Звична вічлива посмішка. Але щось у його 
погляді змусило Марту насторожитися.

— Так.

— Нам треба поговорити.

— Про що?

— Не тут.

Він кинув у бік порожнього коридору. Марта відчула легке хвилювання, 
але пішла за ним. Коли навколо вже нікого не було, історик зупинився.

— Для чого ти їздила до Боровського?

Марта напружилася.

— Хто вам сказав?

— Це немає значення.

— Боровський?

Історик проігнорував питання.

— Послухай мене уважно.

Його голос став значно холоднішим. 

— Ти лізеш не в своє діло.

В Марти перехопило подих

— Перепрошую?

— Я кажу, що тобі варто припинити.

— Чому?

— Тому що ця історія закінчилася дуже давно.

— Для вас,  можливо.

Історик зітхнув.

— Ти думаєш, що розслідуєш цікаву загадку.

— А хіба ні?

— Ні. — Вперше за весь час у його голосі з'явилося роздратування. — Є речі, які краще залишити в минулому.

—Усі мені це говорять. Але ніхто не пряснює чому.

Історик кілька секунд мовчав. Потім сказав: 

— Бо іноді правда приносить більше шкоди, ніж користі.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку ти отримаєш. І залиш в спокої Боровського.

Марта відчула, як по спині пробіг холодок. Уперше за весь час їй стало справді не по собі.  Не через слова. Через тон. Наче він не просив. А попереджав.

— Це погроза? — тихо запииала вона.

Історик усміхнувся. Але усмішка не дійшла до очей.

— Ні. Порада. — Після цього він розвернувся й пішов, залишивши її саму в коридорі.

    Увечері Марта довго сиділа у своїй кімнаті. Розмова не виходила з голови. Вона знову й знову прокручувала її в пам'яті. Спочатку їй було страшно. Справді страшно. Бо тепер уже не лише історик хотів, щоб вона відступила. Тепер до нього приєднався ще й  Боровський. І це означало лише одне. Вони обидва шось приховують. Минув день. Потім ще один. Журналіст не дзвонив. Не писав. Не відповідав на повідомлення.  Напевно, був зайнятий пошуком інформації. Але Марту це починало дратувати. Усе рухалося надто повільно.
Наче вона стояла перед зачиненими дверима, а ключ знаходився зовсім поруч, але ніхто не хотів його дати. На третій день вона відклала телефон убік і рішуче піднялася з ліжка.

— Досить чекати.

Вона підійшла до вікна. За склом уже сутеніло. У відображенні вона побачила власне вперте обличчя. Боровський нервує,  історик теж.
Обидва хотіли, щоб вона припинила. І Марта розуміла: вона наблизилася до правди значно ближче, ніж думала.  А значить, настав час знову 
натиснути на Боровського. Сильніше, ніж минулого разу.

Телефон задзвонив пізно ввечері. Боровський навіть не подивився на екран — він і так здогадувався хто це.Він довго дивився на телефон, ніби вагаючись,чи взагалі брати слухавку. Потім натиснув.

— Слухаю.

Голос Марти був напружений, але впертий, як завжди:

— Пане Боровський...нам потрібно поговорити. Я знаю, шо ви щось приховуєте. І я не відступлю.

Він закрив очі.

— Марто, я вже казав тобі. Ця історія закрита. І ти не розумієш, у що лізеш.

— Я розумію більше, ніж ви думаєте.

Пауза. Він тихо видихнув.

— Це не гра. Там були речі, які не можна витягувати на  світло.

— Чому? — її голос став м'якшим, але це була не слабкість, а спроба пробитися крізь нього. — Чому ви мовчите стільки років?

Він мовчав довше, ніж слід було б. І в цій тиші було все: тридцять років, провина, страх, безсонні ночі.

— Бо іноді...— почав він, але зупинився.

— Іноді що? — швидко перебила вона.

— Іноді правда руйнує більше, ніж злочин.

Марта на мить застигла. І раптом її голос змінився. Він став тихішим. Не вимогливим. Іншим.

— Ви ж теж від цього втомилися, правда?

Боровський різко відкрив очі.

— Що?

— Ви не звучите як людина, яка спокійна. Ви звучите як людина, яка вже не витримує.

Він стиснув телефон сильніше.

— Марто...

— Ви тридцять років носите цей тягар на собі. Ви кожен день прокидаєтеся із цим, кожен день вирішуєте мовчати знову. Це ж... не життя. — Його дихання стало важчим. Вона не тиснула. Вона ніби говорила про нього так, як давно ніхто не говорив. — Я не прошу вас ламати себе,— тихо продовжила Марта. — Я просто прошу перестати робити вигляд, що вам не болить.

Тиша.

Довга.

Густа.

І вперше за весь час Боровський не знайшов швидкої відповіді. Бо вона влучила. Не в правду. А в, втому. Він повільно сів на край стільця.

— Ти не розумієш, що ти просиш,— сказав він уже тихіше.

— Я прошу вас сказати те, що ви й так щодня носите в голові, — відповіла вона.

І це стало останньою краплею. Він закрив очі. Раптом голос зламався — не емоційно, а так, як ламається людина, яка занадто довго тримала вину, що не для неї.

— Я... не знаю, чи зможу це сказати в телефон.

Марта завмерла.

— Тоді скажіть мені в очі.

Якусь мить він мовчав,  потім тихо сказав:

— Приїдь завтра.

Вона не одразу повірила. 

— Ви... розповісте все?

Він ковтнув повітря.

— Я розповім тобі все, що я бачив. І все , що я зробив. — І ще тихіше додав: — І те, через що я не спав тридцять років.

Він поклав слухавку першим. І довго сидів у темряві, не рухаючись.  Тієї ночі він майже не спав. А коли заплющв очі... Минуле вже чекало.

Тридцять років тому.....

      Музика гриміла так, що підлога вібрувала під ногами, а повітря було густим від тютюнового диму та перегару. Боровський стояв біля вікна, коли з глибини вітальні пролунав надривний, злий крик, який пробив навіть важкі баси динаміків.