Розділ 18

МАРТА

    Наступного дня небо було затягнуте легкими хмарами. Сонце час від часу пробивалося крізь них, але світло вже не було таким теплим і безтурботним, як під час сімейного грилю.

     Марта прийшла на зустріч трохи раніше. Не велике кафе на околиці міста було майже порожнім. Лише кілька людей сиділи за столиками біля вікон, а з колонок тихо грала спокійна музика. Вона нервово 
крутила в руках паперовий стаканчик із чаєм, коли двері відчинилися.

Журналіст зайшов швидким кроком, тримаючи під пахвою папку.

— Вибач, затримався, — сказав він, сідаючи навпроти. — Довелося перевірити дещо ще раз.

— Ти написав, що маєш план, — одразу сказала Марта.

Журналіст кивнув.

— Саме так.

Він поклав на стіл папку і відкрив її.

— Я всю ніч думав над тим, що ми обговорювали. Особливо про Боровського.

При згадці цього прізвища Марта трохи напружилася.

— І?

— І я вважаю, що тобі не варто з ним зустрічатися.

Марта мовчала.

— Взагалі не варто, — продовжив журналіст. — Якщо він має стосунок до того, що сталося із Софією, він небезпечний. Якщо не має — він все одно 
може використати тебе, щоб дізнатися, що нам відомо.

Він перегорнув сторінку.

— Я пошукаю інформацію в архіві. Спробую накопати інформацію в поліції. Може щось вдастся знайти.

— Може? 

— Це моя робота Марто. Я вмію копати інформацію. Дай мені кілька днів.

— Кілька днів?

— Максимум тиждень. Я перевірю його зв'язки, фінанси,старі справи, контакти. Все, що зможу знайти законним шляхом.

Марта задумливо дивилася на чай.

— А якщо за цей час ми втратимо щось важливе?

Журналіст похитав головою.

— А якщо ти підеш до нього і потрапиш у пастку?

Запитання зависло між ними.

— Послухай, — вже м'якше сказав він. — Зараз ти дивишся на це як людина, яка хоче знайти відповіді. А я дивлюся як людина, яка бачила десятки таких історій.

Він нахилився вперед.

— Люди на кшталт Боровського не відкривають карти просто тому, що хтось прийшов поставити їм кілька запитань.

Марта мовчала.

— Тому забудь про зустріч із ним.

— Забути?

— Так. Повністю.

Він закрив папку.

— Дай  мені кілька днів. Якщо я нічого не знайду — то будемо думати далі. Але зараз ризикувати не варто.

Марта повільно кивнула.

— Гаразд. Як скажеш.

— От і добре. Я знав, що ти зрозумієш.

Вони ще трохи поговорили про деталі, про нові зачіпки та про те, як ?тримати все в таємниці. Потім зустріч закінчилася.

Вийшовши з кафе, Марта повільно рушила вулицею. Вітер злегка ворушив її волосся, а слова журналіста досі звучали в голові.

" Не зустрічайся з ним."

" Забудь про це."

" Дай мені кілька днів."

Вона дивилася на людей, які проходили повз, але майже не помічала їх. 
Десь глибоко всередині вже знала: чекати вона не буде. Щось у всій цій історії не давало їй спокою. Інтуїція, яка рідко її підводила, вперто 
підказувала, що відповіді знаходяться ближче, ніж усім здається.
 Марта зупинилася біля переходу.

"Вибач," — подумала вона, ніби звертаючись до журналіста. ” Але я все одно поговорю з ним”

На обличчі не змінилося нічого. Коли вони прощалися, вона виглядала цілком переконаною. І саме тому журналіст навіть не здогадувався, що рішення вже прийняте. Остаточно.

    Після зустрічі з журналістом Марта намагалася переконати себе, що все таки варто зачекати. Один день. Два. Можливо навіть тиждень.  Але вже наступного вечора зрозуміла, що не зможе. Боровський не виходив у неї з голови. Вона сиділа за ноутбуком, переглядаючи старі газетні вирізки про будинок біля озера. Статті були короткими, неповними й суперечили 
одна одній. В одній писали про нещасний випадок, в іншій —  про трагедію за нез'ясованих обставин.  І майже всюди згадувалося  одне прізвище. Боровський. Саме він був останнім дивим свідком тих подій. Марта обперлася на спинку крісла.
 — Якщо всі мовчать, то доведеться запитатитого, хто був там, — пробурмотіла вона.

Через пів години пошуків вона знайшла номер телефону.

— Попався.

Серце одразу забилося швидше. Марта ще кілька секунд дивилася на номер. Здавалося дивним, що людина, яку всі обходили стороною тридцять років, знайшлася всього за пів годни пошуків. Потім натиснула виклик. Після четвертого гудка почулося сухе: 

— Слухаю.

— Добрий вечір. Пане Боровський?

— Так.

— Мене звати Марта. Я б хотіла поговорити про події тридцятирічної давності біля озера.

На тому кінці повисла тиша. Така довга, що вона подумала, ніби зв'язок обірвався.

— Звідки у вас цей номер? — нарешті запитав він.

— Це не важливо.

— Для мене важливо.

— Я досліджую історію покинутого  будинку.

— Тоді досліджуйте щось інше.

— Але ви були там того дня.

На тому кінці дроту почувся важкий видих.

— Послухайте, дівчино. Минуло тридцять років.

— Саме тому я хочу зрозуміти, що тоді сталося.

— Нічого, що вас стосується.

— Що сталося насправді?

Повисла тиша Його голос одразу став жорсткішим.

— Вам треба навчитися залишати минуле в минулому.

— Якщо це був нещасний випадок, чому всі досі уникають цієї теми?

Зробивши невелику паузу він тихо сказав:

— Тому що деякі люли дорого заплатили за свої помилки.

Марта заціпеніла.

— Які помилки?

Боровський ніби схаменувся.

— Забудьте, що я сказав.

— Про кого ви говорите?

— Ні про кого.

— Але...

— Не дзвоніть мені більше.

— Пане Боровський...

— Якщо вам дороге ваше життя, перестаньте копатися в цій історії.

    Він знав значно більше, ніж могли розповіси будь-які газети. Наступного дня вона вже стояла біля його будинку.  Сірий одноповерховий дім стояв осторонь інших. Старий сад давно заріс.