Розділ 17

МАРТА

    Усі нарешті мали вихідний — без школи, без роботи, без поспіху і без тих звичних " швидше, запізнюємось." Дім ніби сам заспокоївся разом із ними. Навіть годинник у коридорі цокав тихіше, ніби не хотів псувати цей день. Батьки Марти вирішили, що сидіти вдома — злочин у такий день. І вже за годину невеликий двір перетворився на маленьке свято.

      Сад був простий, але затишний: стара яблуня В центрі, кілька кущів смородини біля паркану, дерев'яний стіл, який вже бачив не одне літо.
 Листя тихо шелестіло над головами, кидаючи плями світла на траву.
Повітря було тепле, трохи солодкувате — із запахом зелені, землі й майбутнього гриля.

— Ну все, цього разу я зроблю ідеальний гриль, — урочисто сказав тато, виносячи вугілля.

Марта одразу підняла брову:

— Ти це казав минулого разу, коли ми ледь не викликали пожежних.

— Це була .. тренувальна версія, — серйозно відповів він.

Мама проходячи повз, додала:

— Так, тренувальна. Особливо коли ти обпалив сосиски ще до того, як вони потрапили на решітку.

Марта засміялася:

— Я пам'ятаю! Я тоді думала, що ми їмо вугілля з ароматом м'яса.

Тато образливо зітхнув:

— Ви всі дуже драматизуєте мої кулінарні досягнення.
І саме в цей момент вітер різко змінив напрямок і дим із гриля пішов йому прямо в обличчя.

— Ааа, ну звісно....— прокоментувала мама. — Всесвіт просто підтверджує.
Марта вже реготала, тримаючись  за живіт.

— Тату, здається , гриль тебе не прийняв в свою команду.

— Він просто ще мене не знає, — відповів він, відступаючи з виглядом людини, яка щойно програла війну з димом.

Поки тато " воював" із грилем, мама накривала на стіл під яблунею. Вона розстелила білу скатертину, яка одразу трохи зїхала вниз.

— Ідеально, — сказала вона. — Як завжди.

— У нас сімейний стиль " легкий хаос ", — додала Марта.

Мама почала виставляти тарілки:

— Овочі. Хліб. Соуси. І головне — терпіння. 

— Терпіння теж їстівне? — уточнив тато.

— У твоєму випадку — як спеція, — відповіла вона.

Марта допомагала, але, як завжди, більше створювала хаос ніж порядок.
Вона поставила склянки, і одна з них трохи нахилилась.

— Ой..— сказала вона.

— Якщо це знову сік на стіл, я офіційно відкриваю клуб " липких поверхонь", — зітхнула мама.

Сік повільно розтікся.

— Вітаю, клуб відкрито, — урочисто оголосив тато.

І всі троє одночасно почали сміятися. Кіт сусідів у цей момент стрибнув на лавку й почав нюхати стіл.

— Він оцінює наш сервіс, — серьйозно сказала Марта.

— Якшо він зараз поставить нам " зірочки", я буду нервувати, — відповіла мама.

Поки м'ясо почало шипіти на решітціі, запах одразу заповнив двір. Сосиски потріскували, м'ясо видавало тихе " шшш", а дим уже не здавався ворогом — він став частиною атмосфери.

— Пам'ятаєш як ти в дитинстві боялася гриля? — раптом сказав тато Марті.

— Я не боялась! — одразу заперечила вона.

Мама посміхнулась:

— Боялася. Ти казала, що він " дихає вогнем і хоче нас з'їсти".

— Це була здорова обережність, — серйозно відповіла Марта.

— А ще ти ховалась за мене, коли я відкривав кришку, — додав тато.

Марта зітхнула: — Добре, можливо , я трохи драматизувала вдитинстві.

— Трохи? — перепитала мама.

     І знову сміх розлився по всьому саду. Коли їжа була готова, вони сіли за стіл. Сонце проходило крізь гілки яблуні, малюючи теплі плямина тарілках. Хтось постійно щось коментував, хтось жартував, хтось тягнувся за останньою сосискою, яка " чомусь завжди остання — і завжди найкраща."

— Це закон життя, — сказав тато. — Остання сосиска завжди найсмачніша.

— Це ти так виправдовуєш свої швидкі руки, — відповіла мама.

Марта тихо долала: — А я просто дивлюсь і розумію, що треба було народитись швидшою.

    Вони сміялися, сперечалися, ділилися їжею, і цей день тягнувся повільно й тепло, ніби не мав наміру закінчуватися. І хоч десь далеко світ уже готував для них іншу, темнушу історію, тут — під яблунею, серед запаху гриля і сімейних жартів — усе було просто " зараз".

     Марта тихо зачинила за собою двері, і будинок одразу наповнився вечірньою тишею. Та Не порожньою — живою, домашньою. Десь у коридорі ще стояв запах смаженого м'яса та сосисок з двору, а в кухні тягнуло легким ароматом чаю.
 
    Вона зняла куртку і кинула її на стілець, і не поспішаючи, пройшла до своєї кімнати. Кожен крок був ніби продовженням того спокійного дня, який ще не встиг повністю відпустити її думки. Кімната зустріла її м'яким світлом настільної
лампи. На столі — розкидані підручники, блокнот із нотатками, ручка, яку вона постійно губила, і телефон, що лежав екраном догори. Марта усміхнулася сама до себе, падаючи на ліжко.

— От би так було завжди...— тихо сказала вона, дивлячись у стелю.
 
У голові ще жили сцени з двору: як тато з виглядом " я контролюю ситуацію" сперечався з грилем, як мама ставила склянки й одразу коментувала будь-який хаос, як вони сміялися під яблунею, коли сосиски " зрадницьки" згоряли не з того боку.

    Марта перевереулася на бік, потягнулася до телефону і відкрила фото, яке вони зробили разом. На ньому всі троє виглядали трохи розпатланими, але щасливими.

— Непогано ми виглядаємо...Наче справжня сім'я, — пробурмотіла вона з легкою усмішкою. І саме в цей момент телефон завібрував. Повідомлення: Контакт: журналіст. Марта сіла на ліжку вже серьйозніше. Повідомлення з'явилось на екрані:
 
 " Марта, я маю ідею, щодо нашої справи. Потрібно зустрітися."

Марта довго дивилася на екран телефону. Здавалося, спокійний вечір залишився десь за дверима її кімнати — під яблунею, у сміху батьків, у димі грилю. 

— Чому завжди все змінюється саме тоді, коли здається, що нарешті все  добре....— прошепотіла вона і повільно опустила телефон на ліжко.