Розділ 16

МАРТА

     Наступного дня після уроків Марта знову стояла біля школи з велосипедом. Вона сама не могла пояснити, чому повернулася сюди. Можливо, через погрози. Можливо через слова Софії. А можливо, тому що щоразу, коли вона
намагалася забути про цю справу, перед очима  знову з'являлось повідомлення:

" Якщо зі мною щось станеться, шукай правду в будинку біля озера."

 Вона подивилася на вхід до школи. Учні давно розійшлися. Минуло майже двадцять хвилин. І тоді двері відчинилися. Історик. Марта миттєво пригнулася за кущем. Пан Новак швидко оглянув подвір'я й попрямував до свого автомобіля.

 — Куди ж ви їдете цього разу?.. — прошепотіла вона.

 Коли машина рушила, Марта сіла на велосипед. Трималася на безпечій відстані. Так, щоб її неможливо було побачити. Дорога вела за місто. Марта дедалі більше дивувалася. Вони проїхали повз озеро. Повз кілька старих будинків. І зрештою історик завернув  вузьку вулицю, де стояли не великі приватні будинки.

Автомобіль зупинився біля старої одноповерхової хати. Фарба на паркані давно облупилася. Вікна виглядали занедьбаними. Марта сховала велосипед за деревами і обережно підійшла ближче. Історик постукав, двері відчинив старий чоловік. Сивий. Згорблений. Вони потиснули один одному руки. Потім зайшли в середину. Марта залишалася на вулиці.

— Хто цей чоловік?

Вона обійшла будинок з іншого боку. На щастя, одне з вікон було трохи прочинене. Звідти долинали голоси. Не все можна було розібрати. Лише
окремі фрази.
— .... дівчина...
Серце Марти пришвидчилося. Вона притиснулася ближче до стіни.
— ..... правда...
—.... після стількох років...

Марта затамувала подих. Правда? Раптом під ногами хруснула суха гілка. Голоси в будинку стихли. Повністю. Марта затамула подих. У середені настала
тиша. Потім будинком пролунав  звук характерний відсуванню  стільця. Кроки. Повільні. Наближаються до вікна. У грудях все похололо.Вона відскочила від стіни й кинулася до кущів саме в ту мить, коли фіранка ворухнулася. Сховавшись за деревом, Марта боялася навіть дихати. Минуло кілька секунд. Потім хвилина. Нарешті двері будинку відчинилися. На ґанок вийшов історик.
Озирнувся навколо. Його погляд ковзнув по подвірь'ю, по деревах. На мить Марті здалося, що він дивиться просто на неї. Але потім він відвернувся до
машини.

Ще за хвилину автомобіль зник за поворотом.. Лише тоді Марта наважилася вийти зі схованки. Її руки тремтіли. У голові крутилися обривки почутих слів.
"..... дівчина...."
".... правда...."
".... після стількох років...."
Вона дістала телефон і відкрила нотатки. Під запсом " Підозрюваний номер 1 — ”історик“ з'явився новий запис:

" Зустрічався з чоловіком, який щось знає про будинок біля озера."
А трохи нижче Марта додала ще одну фразу:

" Потрібно дізнатися хто він."

Того вечора Марта не могла заспокоїтися. Вона вже кілька разів перечитала свої нотатки. Уривки які вона почула  не виходили з її голови. Нарешті вона взяла телефон. Палець завис над номером журналіста. Потім натиснула виклик.

— Ало? — почувся знайомий голос.

— Це Марта.

— Привіт. Щось сталося?

— Можливо.

Вона швидко розповіла про те, як стежила за істориком. Про старий будинок. Про літнього чоловіка. Про уривки розмови, які вдалося почути. На іншому кінці лінії запанувала тиша.

— І ти знову поїхала сама? — нарешті запитав журналіст.

— Це зараз не головне.

— Для мене головне.

— Я хочу знати , хто цей чоловік.

— Добре. Опиши будинок. — зітхнув журналіст.

Марта описала адресу, паркан і навіть стару поштову скриню.

— Зрозуміло, — сказав він. — Дай мені трохи часу.

Наступного дня після уроків Марта отримала повідомлення.

" Зустрінемося в тій самій кав'ярні“

   Вона приїхала майже одразу. Журналіст уже сидів за столиком біля вікна.
Перед ним лежав блокнот.

— Ну? — нетерпляче запитала Марта.

Він перегорнув кілька сторінок.

— Чоловіка звуть Станіслав Боровський.

Марта нахилилася вперед.

— Хто він?

— Тридцять років тому він жив біля озера.

Серце Марти завмерло.

— І він знає щось про будинок?

— Ймовірно.

Журналіст задумливо постукав пальцями по столу.

— Його навіть допитували після тієї трагедії.

— Якої трагедії?

— Він був один із остатніх, хто бачив загиблого живим.

Марта відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

— То чому поліція його не підозрювала?
— Не знайшли доказів.

— А історик навіщо до нього їздив?

Журналіст похитав головою.

— Цього я не знаю.

І це була правда. Принаймні так здавалося Марті.

— Але якщо Новак зустрічається з людиною, яка пов'язана з тією справою, це не може бути випадковістю.

Марта кивнула. Саме про це вона думала всю ніч.

— Я хочу поговорити з ним.

— З Боровським?

— Так.

Журналіст одразу посерьйознішав.

— Погана ідея.

— Чому?

—  Якщо історик справді щось приховує, він уже знає, що ти ним цікавишся.

— То що мені робити?

Кілька секунд журналіст мовчав. Потім сказав :

— Спочатку треба зрозуміти, чому Новак поїхав саме до нього.

— І як це зробити?

На обличчі журналіста з'явився задумливий вираз.

— Можливо у мене є одна ідея.

Марта відчула полегшення. Поруч із ним все здавалося простішим. Надійнішим. Вона навіть не помітила, як журналіст відвів погляд до вікна. Ніби про шось серьйозно замислився.