Розділ 14

МАРТА

     Марта виходила зі школи останньою. Після розмови з поліцією вона майже не слухала уроків Думки весь час поверталися до слідчого, до історика і до повідомлень з погрозами. На подвір'ї школи було майже порожньо. Кілька учнів стояли біля воріт, хтось поспішав на автобус. Марта вже збиралася відчепити велосипед, коли почула позаду чоловічий голос:

— Марта?

Вона різко обернулася. Незнайомий чоловік стояв за кілька метрів від неї. На
вигляд років тридцять п'ять. Темна куртка. Через плече висіла сумка. У руках блокнот. Побачивши , як вона напружилася, він одразу підняв руки.

— Спокійно. Я не хочу тебе налякати.

Марта мовчала. Після всього, що сталося останнім часом, вона вже не довіряла незнайомцям.

— Хто ви?

— Андрій Радченко. Журналіст.

Він дістав посвідчення і протягнув їй. Марта не охоче підійшла ближче. Ім'я справді збігалося.

— Чого ви хочете?

— Лише поговорити.

— Про Софію?

Журналіст кивнув. Останнім часом усі розмови зводилися до Софії. Але цього разу було щось інше. Чоловік не витягував з неї інформацію. Не засипав запитаннями. Просто стояв і чекав.

— Поліція вже зі мною говорила.

— Знаю.

— І мені нема чого додати.

— Можливо.

Він ледь усміхнувся.

— Але іноді люди кажуть журналістам те, чого не кажуть поліції.

Марта насупилася.

— Це ви зараз намагаєтесь мене підловити?

— Ні.

Він похитав головою.

— Насправді я хотів дещо сказати.

— Що саме?

Журналіст на мить замовк. Потім серьйозно подивився на неї.

— Ти  її подруга

Марта кивнула.

— Тоді ти, мабуть, одна з небагатьох людей, які досі намагаються зрозуміти, що сталося.

Вона здивовано моргнула. Такого вона не очікувала. Зазвичай дорослі їй казали припинити шукати відповіді. Забути. Рухатись далі.

— Ви думаєте , що я маю рацію?

— Я думаю, що Софія заслуговує на правду.

За довгий час Марта не знала , що відповісти. Вони кілька секунд мовчали. Потім журналіст дістав із сумки невелику візитку.

— Якщо раптом захочеш поговорити або щось дізнаєшся — подзвони.

Він простягнув візитівку. Марта взяла її.

— І все?

— А ти чекала чогось іншого?

На його обличчі з'явилася легка усмішка. Марта мимоволі усміхулася уперше за кілька днів.

— Можливо.

— Тоді не буду псувати тобі статистику дивних знайомств.

Він зробив крок назад.

— Бувай, Марто.

— Бувайте.

Журналіст прямував до стоянки.  А Марта ще кілька секунд дивилася йому вслід. Потім опустила очі на візитку. Сама не знаючи чому, вона поклала її не в кишеню куртки, а в гаманець. Наче підсвідомо розуміла, шо це знайомство ще зіграє важливу роль у її житті. Візитівка  журналіста пролежала в гаманці три дні. Марта майже забула про неї. Але того вечора вона знову сиділа над своїм зошитом з нотатками. На сторінці вже було написано:
Софія. Будинок біля озера. Фото. Історик. Погрози. Поруч стояло велике знак питання.

     Марта важко зітхнула. Вона ніби ходила по колу. Усі сліди вели до будинку.
Але вона досі не знала, що саме там сталося. Її погляд випадково впав на візитку.

" Андрій Радченко. Журналіст."

Марта кілька секунд вагалася. Потім набрала номер. На диво, він відповів майже одразу.

— Алло?

— Це Марта.

— Привіт. — У його голосі не було здивування . Наче він очікував дзвінка.

— Вибачте...Я мабуть відволікаю.

— Ні. Щось сталося?

Марта подивилася на свої записи.

— Ви казали, що шукаєте інформацію про Софію.

— Так.

— А про будинок біля озера?

На тому кінці запала коротка пауза.

—Чому питаєш?

— Просто... — Вона не хотіла розповідати все телефонрм. — Мені здаєттся, що він якось пов'язаний із цим.

Журналіст мовчав кілтка секунд. Потім сказав.

— Завтра після школи маєш час?

     Наступного дня вони зустрілися в маленькій кав'ярні неподалік центру.
Марта трохи нервувала. Це  перший раз, коли вона сама домовилася про зустріч із дорослим незнайомцем. Журналіст уже чекав за столиком біля вікна.
Перед ним лежала тонка тека.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Він посунув папку до неї.

— Подивися.

Марта відкрила її. Всередині лежали копії старих газетних статей. Пожовклі фотографії. Вирізки. Нотатки. Її серце пришвидчилося.

— Що це?

— Те, про що вже майже ніхто не пам'ятає.

Вона почала переглядати папери. Одна стаття привернула увагу одразу. Заголовок був надрукований великими літерами:

" Трагедія біля озера : поліція закриває справу."

Марта підняла очі.

— Трагедія?

— Тридцять років тому там загинув чоловік.

— У будинку?

— Офіційно — нешасний випадок.

Марта продовжила читати. Чим більше вона дізнавалася, тим сильніше відчувала дивне хвилювання. Наче шматочки пазла починали складатися разом.

— Чому цього немає в інтернеті?

— Старі справи швидко забувають. — Він відкинувся на спинку стільця.— Але іноді саме вони пояснюють те, що відбувається зараз.
Марта довго дивилася на статтю.

— Ви думаєте ,це пов'язано із Софією?

— Не знаю.

І це чесна відповідь. Не " так." Не " ні." — Просто — " не знаю,." Саме тому вона здалася Марті правдивою.

—  Я думаю, що Софія теж натрапила на це. — Марта підняла голову.

— Чому? — Журналіст усміхнувся кутиком губ. — Бо інакше навряд чи хтось став би надсилати тобі погрози?

У грудях Марти щось стислося. Вона знову подивилася на старі статті.
І вперше після зникнення Софії відчула, що не сама шукає відповіді.
Поруч був хтось, хто теж хотів докопатися до правди. Принаймні їй так здавалося.