Розділ 11

МАРТА

    Марта ще кілька хвилин стояла у дворі, дивлячись на екран телефону.
Повідомлення нікуди не зникло. Скріншот теж був на місці. Усе було справжнім. Вона глибоко вдихнула і зайшла до будику. Із кухні долинав запах смаженрї картоплі. Мама накривала на стіл.

    Батько сидів біля вікна з чашкою кави. Все виглялало так звичайно, що на мить Марті захотілося просто піднятися до своєї кімнати і нікому нічого не розповідати. Але вона вже знала, що не зможе.

— Марто, де ти була? — запитала мама, не відриваючись від тарілок.

— Каталася.

Мама одразу підняла голову. — Каталася цілих  три години?

Марта нічого не відпрвіла. І саме це насторожило батьків. Батько поставив
чашку на стіл.

— Що сталося?

Марта опустила очі на телефон. Потім мовчки простягнула його матері.
Мама взяла телефон. Спершу вона не розуміючи насупилася. Потім її обличчя змінилося.

— Що це?

— Повідомлення.

— Від кого?

— Не знаю.

Батько підвівся і підійшов ближче. Мама показала йому екран. На кухні запала  така тиша, шо було чути цокання годинника на стіні.

— Коли це прийшло? — тихо запитав батько.

— Десять хвилин тому.

— Ти впевнена, що це не чийсь дурний жарт?

Марта похитала головою.
— Там написано ” ти повторюєш її помилку“

Мама повільно опустила телефон.
—  Помилку Софії?

Марта кивнула. Вона відчула , як до горла підступає клубок.

— Думаю, це про Софію.

Мама сіла на стілець. Її руки трохи тремтіли.

— Господи...

Батько знову прочитав повідомлення. Потім подивився на доньку.

— Розповідай  усе.

— Я вже розповідала.

— Не все.

Марта відвела погляд. Вона знала, шо зараз буде.

— Марто.

— Я просто хотіла зрозуміти, шо трапилося з Софією.

— Що ти зробила?
Запала тиша.

— Марто.

— Я стежила за істориком..

Мама різко підняла голову.

— Ти що?!

— Мамо, послухай....

— Ти стежила за вчителем?!

— Бо він щось приховує!

— Це вже переходить усі межі! — голос матері здригнувся.

— Я бачила, як він їздив до архіву! І забрав  там другу частину цієї фотографії. — Марта дістала з кишені шматок фото. — І він щось приховує про той будинок.

— І що це доводить?

— Не знаю! — Марта відчула як сльози починають пекти очі. — Але я не можу просто сидіти й чекати!

— Це робота поліції! — викрикнула мати.

— Поліція нічого не робить!
Мама різко підвелася.

— Досить!

На кухні знову стало тихо. Навіть батько мовчав. Марта опустила голову.

— Якби вони нормально шукали Софію, мене б там не було...

Мама закрила очі. На кілька секунд. Коли вона заговорила знову, її голос став тихішим. І саме тому звучав страшніше.

— Марто... Ти розумієш, що хтось зараз погрожує тобі?
Марта нічого не відповіла.

— Це вже не гра.

— Я знаю.

— Ні. Не знаєш. — Мама підійшла ближче і поклала руку їй на плече. — Софія зникла. А тепер хтось пише тобі повідомлення про її помилку.

Марта відчула, як по спині пробіг холод. Вперше мама виговорила це в голос.
Так прямо. Так страшно.

— Завтра ми їдемо до поліції.

— Мамо....

— Ні.

Цього разу її голос не допускав заперечень.

— Ми покажемо їм повідомлення.

— Вони мені не повірять.

— Повірять чи ні — це вже їхня справа. Ми більше не будемо розбиратися з цим самі.

Марта подивилася на телефон. На коротке речення від невідомого номера. І вперше подумала, що можливо, батьки мають рацію. Бо якщо хтось справді стежить за нею.... то вона вже зайшла набагато далі, ніж планувала.