Розділ 10

МАРТА
 
      Після останнього уроку Марта не поїхала додому. Вона зачаїлася на шкільному подвір'ї, вдаючи, що залипла в телефоні, а сама з-під каптура не
зводила очей із ґанку. Невдовзі з дверей вийшов історик — пан Новак. Він швидко сів у свій автомобіль і рушив. Марта миттєво спіймала таксі й наказала водієві триматися позаду його машини.
 
       Стеження привело її до похмурої старої будівлі міського архіву. Новак зник за масивними дверима і вийшов звідти майже через годину, міцно притискаючи до грудей товсту картонну папку із зав'язками. Його обличчя було зосередженим, він постійно озирався.
 
   Він повернувся назад до школи. Марта зачекала у вестибюлі й побачила, як за двадцять хвилин історик вийшов із будівлі вже в куртці, з поважним виглядом попрощався з охоронцем і пішов додому. Але папки в його руках уже не було. “Вона в кабінеті” , — миттєво здогадалася Марта. У середині все затремтіло від азарту й страху. Вона піднялася на третій поверх. Двері кабінету історії були зачинені. Марта вже збиралася розвернутися, як раптом почула брязкіт відра — коридором йшла прибиральниця, тітка Люба. Вона
відмикала кабінети один за одним, щоб вимити підлогу, і залишала їх відчиненими нарозпаш.

— Тітонько Любо, доброго дня! — Марта постаралася, щоб її голос звучав максимально природно. — Я там у пана Новака на третій парті свій зошит для контрольних забула. Можна заберу швидко?

— Ох, ця молодь , один вітер в голові, — пробурчала жінка, махаючи рукою. — Заходь, тільки не топчи, я там уже помила.
 
    Марта заслизнула всередину і тихо прикрила за собою двері. У кабінеті панували напівсутінки й пахло крейдою. Вона кинулася до вчительського
столу. Гарячково обвівши поглядом шухляди, дівчина смикнула нижню — вона виявилася незачиненою. Там, серед стосів старих конспектів, лежала та сама
картонна папка з архіву.
 
     Пальці тремтіли, коли вона розв'язувала вузол. Усередині папки панувала нудна історична рутина: якісь неважливі старі статті з міських газет тридцятирічної давнини, пожовклі виписки про заснування промислових підприємств і списки колишніх працівників. Марта вже почала думати, що
даремно ризикнула й проникла сюди, як раптом із самого дна папки випав невеликий глянцевый шматочок.
 
    Вона підняла його і застигла, забувши як дихати.Це була фотографія, але не ціла — рівно половина вертикально розірваного навпіл старого знімка. На ній виднілися дерев’яні стіни того самого будиночка на озері й плече якоїсь людини, але головне обличчя залишилося на іншій частині.
 
    Марта гарячково засунула руку в кишеню джинсів і дістала той пожовклий клаптик фото, який вона вранці знайшла у будиночку. Її пальці дрібно тремтіли, коли вона поклала обидва шматочки поруч на вчительський стіл і обережно приклала їх один до одного.

     Лінії розриву зійшлися ідеально, міліметр у міліметр. Це був один знімок, який хтось колись навмисно і з силою порвав на дві частини. Половина Марти та половина історика. Тепер перед Мартою постало повне, єдине зображення тих самих невідомих людей із минулого на тлі зловісного будинку біля озера.

У голові Марти наче вибухнула бомба. Що за гру веде пан Новак? Чому в його архівних документах схована друга частина головоломки, яку Софія благала знайти? Підозри підсилилися з такою руйнівною силою, що дівчині стало важко дихати.
 
 Вона миттєво дістала телефон, увімкнули камеру і швидко, намагаючись не змазати кадр, зробила чіткий повний знімок обох з'єднаних частин . Світло спалаху на мить різонуло по напівтемній кімнаті.

   Заховавши свій клаптик назад до кишені, Марта обережно поклала половинку історика на саме дно картонної папки, зав'язала її, закрила шухляду і швидким кроком пішла з кабінету, намагаючись не привертати уваги прибиральниці.Вона вибігла зі шкільного вестибюля. У сумочці лежав телефон із повним фотознімком-доказом, а в голові палала одна думка — пан Новак точно причетний до зникнення Софії.
 
    Марта рвонула до заднього двору школи, де в підсобному приміщенні залишала свій велосипед. Швидко відімкнувши замок, вона застрибнула на
велосипед і з усієї сили натиснула на педалі і поїхала додму.

   Біля будинку вже горіло світло. Мама поралась на кухні. З вікна долинав запах вечері. Марта завела велосипед у двір і вже збиралася зайти до будинку, коли в кишені завібрував телефон. Вона автгматично дістала його. Невідомий номер. Серце одразу прискорилося. Вона відкрила повідомлення. У ньому було лише одне речення.
 
“Ти повторюєш її помилку”. 

Марта завмерла. Наче хтось вихопив із легенів повітря. Вона перечитала повідомлення ще раз. Помилки бути не могло. Не “ти помиляєшся”. Не  “залиш це”.  Саме:
 
“Ти повторюєш її помилку”. 
 
Софія. У голові одразу спливло її обличчя. Їхні розмови. Її останнє повідомлення. Будинок біля озера. Марта озирнулася. На вулиці нікого не було. Лише кілька освітлених вікон сусідніх будинків. Десь у далині гавкнув собака. І все. Але раптом їй здалося, що за нею спостерігають. Вона швидко підняла очі до темних дерев на протилежному боці дороги.Нікого. Та не приємне відчуття не зникало. Наче хтось стоїть зовсім поруч. І посміхається.

     Марта швидко зробила скриншот повідомлення. Цього разу вона не збиралася ризикувати.  Після історії з повідомленням Софії вона вже не довіряла телефону. Скрін зберігся. Вона перевірила двічі. Потім тричі. Лише після цього трохи заспокоїлася.

     Марта стояла посеред двору, стискаючи телефон так сильно, що побіліли пальці. І вперше за весь час по-справжньому злякалася. Бо тепер вона
була впевнена: це вже не просто розслідування. Хтось знав, що вона робить. І цей хтось був набагато ближче, ніж вона думала.