Роділ 9

СОФІЯ

     Я вперше відчула це не біля будинку і не в лісі.Це сталося після школи. Того дня все було звичайним. Настільки звичайним, що зараз мені важко згадати, про що говорили вчителі на уроках. Я йшла додому знайомою вулицею, слухаючи музику в навушниках. Люди поспішали у своїх справах машини проїжджали повз, і ніщо не здавалося дивним. Аж поки я не помітила чоловіка.
 
     Він стояв біля автобусної зупинки. Нічого особливого, просто чоловік у темній куртці. Я б не звернула на нього уваги, якби не побачила його знову через десять хвилин — вже біля магазину неподалік від нашого будинку. Тоді я сказала собі, що це збіг.Таке буває. Але коли наступного дня побачила його втретє, мені стало не пособі.
     У вечері я сиділа на кухні, колупаючи виделкою вечерю.

— Ти сьогодні якась тиха, — сказала мама, ставлячи переді мною чашку чаю.

— Просто втомилася.

Тато відірвався від новин у телефоні. — Знов контрольна?

— Щось типу того. — Я хотіла розповісти. Справді хотіла. Але як це
звучало б? “Мені здається , якийсь чоловік дивиться на мене”. 
Навіть мені самій це здавалося безглуздим.

— Софіє, — мама уважно подивилася на мене. — Щось сталося?

Я швидко похитала головою. — Ні. Все нормально.

Мама ще кілька секунд дивилася на мене, але більше нічого несказала.

Пізніше я написала Марті:
 
“Ти зараз зайнята”? 

Відповідь прийшла майже одразу.
 
“Ні. А що”? 

Я довго дивилася на екран. Потім надрукувала.
 
“Тобі ніколи не здавалося, що за тобою хтось стежить”? 

Крапка « друкує...» з'явилося майже миттєво.
 
“Що”? 

 “Та нічого”. 
 
“Софіє”? 

Я усміхнулася. Марта завжди так робила. Якщо відчувала, що я щось приховую, одразу переходила до серйозного тону.
 
“Я серйозно”? 

Кілька секунд минуло без відповіді. Потім
 
“Ти мене лякаєш”! 

Я відклала телефон. Можливо я й справді накручувала себе.Можливо це були просто збіги. Можливо...
 
Телефон завібрував. Нове повідомлення. Я швидко взяла його до рук. Але це була не Марта. Номер був незнайомий. У повідомленні було лише
одне речення :

“ Припини шукати правду про будинок”. 

 Я відчула , як кров відлила від обличчя. Кілька секунд я просто дивилася на екран. Потім озирнулася на темне вікно кухні. І вперше по справжньому зрозуміла :

Мені не здається. Хтось справді за мною стежить.