Розділ 8

Марта

     Будинок зустрів Марту тишею. Не тією звичайною тишею, до якої вона звикла в місті, а важкою, щільною, ніби повітря тут давно не рухалося.
Вона просто стояла кілька секунд. Дивилася. Ніби чекала , що хтось вийде до неї і скаже їй, що це була погана ідея. Але ніхто не вийшов. Марта повільно  зробила крок в середину. Дошки скрипнули під вагою, і цей звук здавався
занадто гучним.

— Просто старий будинок, — прошепотіла вона сама собі.

В середині було прохолодно. Запах пилу і вологи одразу забив у ніс.
Марта провела рукою по стіні — палець залишив слід у сірому нальоті.
Кімнати були порожні. Майже порожні. Лише кілька старих речей, які давно втратили сенс: зламаний стілець, перевернутий ящик, шматки дерева на підлозі.

     Вона пройшла далі. Кожен крок лунав занадто голосно. Марта намагалася дихати рівно, але серце билося швидше, ніж хотілося б.

 — Тут нічого немає...— тихо сказала вона.

І все ж продовжила шукати. У дальній кімнаті було темніше. Світло майже не проникало сюди через брудні вікна. Марта нахилилася, оглядаючи підлогу.
Порожньо. Вона вже хотіла розвернутися, коли щось помітила. Вона присіла. Пальці обережно підчепили край. Папір. Старий, пожовклий, зім'ятий.
 Марта витягла його повільно, ніби боялася, що він розсиплеться в руках. Це була фотографія. 
    Спочатку вона навіть не зрозуміла , що на ній. Розмиті контури. Люди. Будівля. Озеро. Фотографія була надірваною, частини знімка не було.
Марта провела пальцем по знімку, ніби це могло зробити його чіткішим.
І раптом завмерла. Будинок. Той самий. Вона підняла погляд. Потім знову подивилася на фото. Сумнів зник. Це було тут.

— Це не можливо, — прошепотіла вона. Руки трохи затремтіли. Вона перевернула фотографію. На звороті були слова , написані ручкою. Почерк був не рівний, трохи вицвілий.

“ Вербицький знає більше” 

Марта кілька секунд просто дивилася на напис. Потім повільно видихнула.

— Хто ти такий ....Вербицький?

Вона стиснула фотографію міцніше.І вперше відчула, що цей будинок — це не кінець пошуків. А їхній початок.
 
    Ранкове сонце ледь пробивалося крізь густий туман, коли Марта швидко крокувала шкільним подвір'ям. До початку першого уроку залишалося ще
пів години. Озирнувшись вона звернула за будівлю школи і сіла на вологу від роси, потріскану лавку біля старих теплиць. Тут її ніхто не шукав. Марта тремтячими від ранкової прохолоди й хвилювання пальцями витягла з кишені
знімок.

    Вона щойно лише повернулася з того покинутого будиночка. Серце досі калатало у грудях від адреналіну та страху бути спійманою. Вона дивилася на фотографію і відчувала, як її шматують сумніви.

“Це просто старий папірець, Марто. Звичайна
випадковість”, — переконувала вона себе, намагаючись заспокоїти дихання. Мало які речі залишають покинутими в старих хатах? Цей знімок нічого не значить. Вона просто накручує себе через дурну цікавість. Треба сховати його назад, піти на географію і забути все, як безглуздий сон.

    Але погляд знову впав на зворотний бік. Ні, це не випадковість. Софія писала про той будинок— все вказувало на протилежне. Цей знімок — єдиний реальний доказ якоїсь таємниці. Він важливий. Шалено важливий. І якщо вона зараз відступить, то ніколи не дізнається правди про свою родину.
“Вербицький” , — подумки повторила вона, вдивляючись у вицвілі обличчя.
 Це прізвище тепер не давало їй спокою. Воно засіло в голові міцно, як іржавий цвях. Хто він такий? І головне — що він знає? Що він знав тоді, коли робилося це фото, і чому його ім'я викликає стільки прихованого страху?
 
    Марта сховала обличчя в долонях. Гуглити , не було сенсу — мережа видавала сотні людей.  Раптом над головою пролунав гучний дзвін — це шкільний сторож відкривав парадні двері. Марта підвела голову і подивилася на великі вікна першого поверху, де розташовувався кабінет історії.

    Вона згадала вчорашні слова вчителя, Ярослава Михайловича, якими він зазвичай закликав їх до участі в олімпіадах: «Історія — це не просто дати
в підручнику. Це доля кожної родини нашого краю. Я маю архіви та списки мешканців цього району ще від початку минулого століття».
 
    Марту ніби струмом ударило. Ярослав Михайлович! Він же схиблений на краєзнавства, збирає спогади, веде хроніки містечка і знає родовід мало не кожного старого мешканця. Якщо цей Вербицький місцевий або колись фігурував у справах містечка, історик точно натрапляв на його прізвище у
своїх нескінченних папках.
 
     Марта рішуче піднялася з лавки, бережно сховала фотографію до внутрішньої кишені куртки і попрямувала до входу. Дзвінок на урок мав
ось-ось пролунати, але тепер вона точно знала, до кого звернеться на першій же перерві.
 
     Шкільний коридор гудів від голосів учнів, які поспішали на уроки, але для Марти весь цей шум залишався десь на задньому плані. Щойно пролунав дзвінок на перерву, вона, не чекаючи подруг, першою вилетіла з класу і попрямувала до кабінету історії. Ярослав Михайлович сидів за своїм столом,
заваленим конспектами та старими підшивками краєзнавчих газет. Він якраз протирав окуляри, коли Марта рішуче переступила поріг і зачинила за
собою двері.

— Ярославе Михайловичу, можна вас на хвилинку? — голос дівчини звучав твердіше, ніж вона сама від себе чекала.

Учитель підвів голову і добродушно посміхнувся, одягаючи окуляри назад.

— О, Марто. Заходь, звісно. Маєш питання щодо теми уроку?

Марта підійшла ближче до столу, міцно стиснувши пальці в кишенях куртки, де лежав схований знімок.

— Ні, я щодо краєзнавства. Ви добре знаєте історію нашого району... Підкажіть, вам колись зустрічалося прізвище Вербицький? І чи знаєте ви щось про той занедбаний будиночок біля озера?

Марта дістала з кишені старий надірваний знімок і поклала його на стіл.
У ту ж секунду добродушна посмішка злетіла з обличчя вчителя. Марта
чітко помітила, як він миттєво напружився. Його спина випрямилася, а пальці, що тримали ручку, стислися так сильно, що побіліли суглоби. В очах Ярослава Михайловича промайнув неприхований спалах тривоги, який він спробував
швидко приховати, опустивши погляд на стіл.Він кілька секунд мовчав, ніби підбираючи слова, а потім заговорив зовсім іншим — холодним і сухим
тоном: