Розділ 7

МАРТА

      Марта прокинулася раніше, ніж зазвичай. Кілька секунд вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Потім згадала вчорашній вечір. Повідомлення. Поліція. Зниклий чат. Від цієї думки сон остаточно зник. Вона потягнулася
до тетефону, який лежав на тумбочці біля ліжка. Екран засвітився. Марта кілька секунд вагалася, а потім відкрила месенджер. Чат із Софією все ще був
на місці. Але повідомлення не було. Жодного сліду. Наче його ніколи й не існувало. Марта повільно перегортала старі повідомлення.
Безглузді жарти. Фотографії з прогулянок. Скарги на домашні завдання. Звичайні розмови двох подруг. У грудях неприємно стислося.

     Вона зупинилася на одному з останніх повідомлень Софії і довго дивилася на екран. Раптом під ім'ям Софії з'явилися три маленькі
крапки. Марта завмерла. Крапки рухалися. Ніби хтось друкував повідомлення. Софія друкувала. Марта перестала дихати. Телефон ледь не вислизнув з рук. Минуло кілька секунд. П'ять. Десять. Вона не могла відвести погляду від екрану.

— Софіє...— прошепотіла Марта.

    Крапки продовжували блимати. Потім раптом зникли. Жодного повідомлення не прийшло. Марта моргнула. Ще раз. На екрані нічого не було. Лише старий чат. Лише тиша.

— Що це було?..

Вона швидко відкрила профіль Софії. І тут помітила дещо дивне. Рядок під фотографією змінився. Марта насупилася. Учора цього точно не було.
                              “Була онлайн о 18:10”. 
Вона відчула як по спині пробіг холодок. 18:10. Саме приблизно в цей час учора зникло повідомлення. Саме тоді вони з мамою показували телефон поліції. Марта перечитала напис ще раз. Потім ще. Ніби цифри могли змінитися. Але вони залишалися тими самими. 18:розмилися. Хтось заходив у акаунт Софії.
Або... Софія заходила сама. Вона поклала телефон на ліжко і провела руками по обличчю.

     Це не мало жодного сенсу. Повідомлення зникло. Поліція не повірила.
Мама вирішила , що вона щось приховує. А тепер ще й це. Марта підвелася і почала ходити кімнатою. Крок вперед. Поворот. Крок назад. В голові крутилися одні й ті самі думки . Що, як хтось заходив у акаунт Софії? Що, як повідомлення
видалили навмисно? Що, як Софія намагалася щось сказати? Марта зупинилася біля вікна.

    На вулиці починався новий день. Люди поспішали у своїх справах.
Світ жив далі. Наче нічого не сталося. Наче Софія просто зникла і всі повинні були з цим змиритися.

— Ні, — прошепотіла Марта. Вона згадала повідомлення.
                    “Приїдь до будинку біля озера” 

Саме так написала Софія. Не до поліції. Не до школи. Не до когось із дорослих. Марта відчула як серце забилося швидше. Можливо, там нічого не має. Можливо вона просто даремно витратить час. Але це була єдина зачіпка,
яка в неї залишалася. Єдина. Вона подивилася на телефон. Потім на двері
кімнати. Якщо розповісти мамі, вона категорично заборонить їхати.

    Якщо звернутися до поліції, вони лише повторять, що в неї немає доказів. Марта глибоко вдихнула. Потім повільно видихнула. Рішення прийшло само
собою.

Вона відкрила шафу, дістала легку куртку і рюкзак.

— Якщо ти хотіла мені щось показати, — тихо сказала вона, дивлячись на фотографію Софії в телефоні, — я це знайду.
 
    За кілька хвилин Марта вже виводила велосипед з подвір'я. І вперше від дня зникнення Софії здавалося, що вона рухається не навмання. А слідом за подругою. Марта натиснула на педалі сильніше. Велосипед підстрибнув на нерівності дороги, і вона міцніше стиснула кермо. Було пізно відступати.
Перед очима знов сплив екран телефону.  Три крапки. Ніби Софія хотіла щось написати. А потім статус: “Була онлайн”.  Саме в той час коли зникло повідомлення. Марта похитала головою. Ні. Вона не збиралася знову думати про це. Спочатку потрібно побачити будинок. На власні очі. 
   
      Дорога поступово вивела її за межі міста. Будинки залишалися позаду. Вітер бив у обличчя , розтріпуючи волосся.. Кілька разів Марта ловила
себе на думці, що хоче розвернутися. Що вона взагалі там забула? Поліція вже
перевірила все , що могла. Мама казала не лізти в цю справу. Навть Софія, якби була поруч, напевно назвала б її божевільною. Від цієї думки щось боляче кольнуло в грудях.

    Софії не було. Саме тому вона поїхала далі. За кілька хвилин асфальтована дорога закінчилася. Почалася вузька стежка між деревами. Марта сповільнила рух. Ліс зустрів її тишею. Дивною, неприродньою . Навіть співу птахів майже не було чути. Лише шурхіт шин по піску та стукіт власного серця. Нарешті між деревами блиснула вода. Озеро. Марта зупинилася.  Попереду, за кількома старими соснами, стояв будинок. Вона одразу зрозуміла, що це він. Старий.
Темний. І чомусь значно меньший , ніж вона уявляла. Фарба на стінах давно облупилася. Одне з вікон було розбите. Дах місцями просів. Здавалося , будинок повинен був виглядати покинутим. Але Марта не могла позбутися відчуття, що за нею стежать.

     Вона озирнулася. Позаду нікого не було. Лише дерева. Вода. І тиша.

— Це просто будинок, — тихо сказала вона сама собі. Голос прозвучав не впевненно.

 Марта поставила велосипед біля дерева. Потім зробила перший крок до старих сходів. І відразу пошкодувала, шо приїхала сюди сама.