Розділ 6

МАРТА

      Марта обережно сіла на стілець напроти слідчого. Кабінет був невеликим. На столі лежав блокнот, кілька папок і пластикова пляшка води. Поліцейський
усміхнувся.

— Не хвилюйся. Це звичайна розмова.

Марта лише кивнула. Її долоні спітніли.

— Ви з Софією були близькими подругами?

— Так.

— Як давно?

— Майже 10 років.

Слідчий зробив запис. — Ти бачила її в день зникнення?

— Так, після уроків.

— Вона поводилася якось дивно?

Марта на секунду завмерла. Перед очима знову промайнуло повідомлення.
“Якщо зі мною щось станеться, шукай правду в будинку біля озера”. 

— Ні, — відповіла вона. — Все було як завжди.

Слідчий уважно подивився на неї. — Ви не сварилися?

— Ні.

— Вона не говорила про якісь проблеми?

— Ні.

— Не згадувала людей які її турбували?

— Ні. — Кожна відповідь давалася Марті дедалі важче. Їй здавалося, що вона тоне у власній брехні.

Слідчий перегорнув сторінку блокнота. — Софія не розповідала тобі про свої плани на той вечір?

— Ні.

— У Софії був хлопець?

Марта здивовано підняла голову. — Ні.

— Ти впевнена?

— Так.

Слідчий уважно дивився на неї. — Ви ж найкращі подруги. 

— Вона мені б розповіла.

Поліцейський щось записав у блокнот. — Не завжди люди розповідають друзям усе.

Марта насупилася.Ця фраза їй не сподобалася. Тоді вона ще не знала, наскільки слідчий мав рацію.

— Добре.А чи згадувала вона останнім часом
будинок біля озера?

На кілька секунд вона забула як дихати. — Будинок біля озера? — перепитала вона.

— Так. Ми перевіряємо різні версії.

Марта відчула , як серце закалатало ще сильніше. Невже вони вже знають? Невже хтось знайшов повідомлення? Але обличчя слідчого залишалося спокійним. Він просто чекав відповіла. — Ми колись проїжджали повз нього на велосипедах, — нарешті сказала Марта. — Але це було давно.

Слідчий записав щось у блокнот. — Зрозуміло.

Він помовчав кілька секунд. — Марто, я поставлю тобі останнє запитання.
Вона мовчки кивнула.

— Ти впевнена , що розповіла нам усе?

У кабінеті запала тиша. Марта дивилася на стіл. Їй хотілося дістати телефон. Показати повідомлення. Розповісти всю правду. Але страх виявився
сильнішим.

— Так, — тихо відповіла вона.

Слідчий уважно подивився їй увічі . Наче намагався зрозуміти чи говорить вона правду. Потім закрив блокнот.

— Добре. Дякую за допомогу.

Марта підвелася. Коли вона вже взялася за ручку дверей, слідчий
раптом промовив:

— Якщо згадаєш щось важливе, навіть найменшу дрібницю, одразу зателефонуй мені.

— Добре.
 
     Вийшовши в коридор, Марта нарешті змогла нормально видихнути. Але дивне відчуття не зникало. Їй здавалося , що слідчий не повірив жодному її слову. 

     Марта зашла в дім майже не відчуваючи ніг. Двері за спиною грюкнули занадто голосно, ніби хтось спеціально підкреслив її повернення. Після допиту в неї в середині залишилось дивне порожнє відчуття — ніби її довго тримали під водою, а тепер вона нарешті винирнула, але повітря все одно не вистачає.
 В будинку пахло вечерею і пральним порошком — звичайні речі, які раптом здавалися чужими.

 — Марто? — голос матері пролунав з кухні. — Це ти?

— Я..... — коротко відповіла вона, не заходячи далі.

     Вона зняла куртку повільно, ніби кожен рух вимагав зусилля. Пальці затримались на блискавці довше, ніж потрібно. У голові ще звучало: «Ви впевнені? » Чому саме той будинок?" Вона навіть не підійшла до телефону одразу. Він лежав на тумбочці біля дзеркала, екран вимкнений, звичайний, майже байдужий.

Мати вийшла з кухні , витираючи руки рушником. І саме в цей момент телефон на тумбочці засвітився. Повідомлення. Мати випадково кинула погояд — не спеціально, просто інстинктивно , як це буває, коли щось раптом світиться в темряві. Її погляд зупинився.

— Що це....— тихо сказала вона.

Марта не зрозуміла, про що мова.

— Марто, — голос матері став різкішим. — Це ж Софія?

Марта різко повернула голову— Що?

Мати не зводила очей з екрана. — Повідомлення. Від Софії. Я бачила ім'я.

Марта завмерла.
— Це старе...— сказала вона, швидше ніж подумала. І одразу зрозуміла, що це звучить не як пояснення, а як виправдання.

 Мати підійшла ближче, повільно, ніби не довіряючи почутому.

— Старе? — перепитала вона.— І ти його перечитуєш?

— Я просто..— Марта запнулась. — Це не важливо зараз.
У коридорі стало тихо настільки, що навіть екран телефону,який знову погас, здавався частиною якоїсь напруги,що тільки-но почала рости.

— Ні. Це якраз важливо. якщо це Софія....ти розумієш? Це може бути доказ. Мати зробила різко крок вперед.

— Не треба викликати поліцію.

Мати подивилась на неї уважно. — Чому?

— Бо......— Марта замовкла.

— Я викликаю поліцію, — сказала мати.

— Мам, прошу. Не треба.

— Чому? — знову запитала мати.

— Бо я отримала це повідомлення в ніч її зникнення...— заплакала  Марта.

Мати шоковано подивилася на доньку. — Але... Але чому ти нікому про це не сказала? — Я не сприйняла його серьйозно в ту ніч. Думала Софія знову влаштовує виставу. Вона любила так робити. — Марта заплакала ще сильніше.

 — А потім чому не сказала її батькам?

— Я згадала про нього вже після розмови.

— А коли згадала , чому не розповіла? Чому мені нічого не сказала?

— Я...Я....злякалася.

В будинку запала тиша.

— Я подзвоню. Це правильно. І мати все ж набрала номер.

— Так, поліція? Добрий вечір...

Марта стояла нерухомо, ніби повітря стало густішим. Поліція приїхала швидко. Двое чоловіків у формі зайшли до будинку без поспіху, але з тією холодною впевненістю, яка одразу змушувала мовчати.