Розділ 5

МАРТА

 Другий день без Софії

     Коли Марта зайшла до класу, розмови стихли лише на мить,а потім спалахнули з новою силою. Місце Софії біля вікна залишалося порожнім.
Її рюкзака не було. На спинці стільця більше не висіла джинсова куртка, яку вона прстійно носила навіть у теплу погоду. Марта дивилася на порожню парту й не могла позбутися дивного відчуття. Ніби Софія просто запізнюється.
Ніби зараз відчиняться двері класу, і вона зайде всередину зі своєю звичною усмішкою. Але двері не відчинилися.

— Я чув, що її бачили на вокзалі, — сказав хтось із
задньої парти.

— Та ні, вона просто втекла з дому, — відповів інший
голос. — У мене двоюрідна сестра теж так робила.

— Софія б ніколи не втекла, — різко сказала Марта.
У класі на мить запала тиша.

— Тоді куди вона поділася ? — запитала Аліна.
На це ніхто не знав відповіді. Під час великої перерви коридори гуділи, мов вулик. Усі говорили лише про Софію.

— Кажуть біля озера працюють водолази.

— Моя мама бачила поліцію в лісі.

— А що як її викрали? — Хтось писав у місцевій групі, що вночі чув крики.

    Кожна нова версія звучала страшніше за попередню. Марта присіла на лаву біля вікна і дістала телефон. Відкрила чат із Софією. Її погляд зупинився на останньому повідомленні.
 “Якщо зі мною щось станеться, шукай правду в будинку біля озера”. 

     Правду. Не допомогу.Не поліцію. Саме правду. Що це могло означати?.
Марта прочитала повідомлення ще раз. І раптом згадала той старий будинок. Рік тому вони з Софією каталися на велосипедах і випадково натрапили на
нього.Похилий дах. Темні вікна.Зарослий сад. Тоді Софія хотіла зайти всередину. Але Марта злякалася. Вони поїхали додому. Пролунав дзвінок
на урок. Всі заметушилися і всілися за парти.

     Урок тривав лише десять хвилин, коли у двері постукай. До класу зайшла директорка. З нею стояли двоє поліцейских — чоловік і жінка. У класі миттєво запала тиша.

— Доброго ранку, — звернувся до учнів чоловік. — Ми продовжуємо пошуки Софії Коваленко. Нам потрібно поставити кілька запитань її однокласникам
та вчителям. 

Марта відчула як все похололо. Вона опустила очі в зошит. Поліцейський щось
записав в блокнот.

— Ми будемо вас запрошувати по одному в кабінет психолога.

 Учні почали перешіптуватися.

— Наче в кіно, — прошепотів хтось із задньої парти. 
Марта не слухала. Перед очима стояло лише повідомлення від Софїї.

   “ Якщо зі мною щось трапиться, шукай правду в будинку біля озера”. 

Вона знала,що мала б розповісти про нього. Але тепер було вже пізно. Минуло три дні. Три дні вона мовчала. І що довше тривало це мовчання, то страшніше було зізнатися.

      Один за одним учні виходили з класу і поверталися назад. Хтось виглядав схвильованим. Хтось наляканий. Нарешті двері відчинилися.

— Марта Ковальчук?
Вона різко підняла голову. — Так.

— Прошу пройти зі мною.

     Ноги раптом стали важкими. Марта повільно підвелася і пішла за поліцейським коридором. Здавалося, що всі погляди прикуті до неї. Коли двері кабінету зачинилися, вона побачила того самого слідчого, який сидів за столом з блокнотом.

— Не хвилюйся, Марто, — спокійно сказав він. — Ми просто хочемо допомогти знайти твою подругу.

Від цих слів їй стало ще гірше.