Розділ 4

СОФІЯ

     Я повинна була готуватись до контрольної. Принаймні саме це я сказала мамі, коли зачинила ся у своїй кімнаті з ноутбуком. Насправді ж контрольна мене хвилювала значно меньше, ніж пожовкла газетна стаття, яку я знайшла
в електронному архіві місцевої бібліотеки.

     На екрані була стара фотографія. Настільки стара, що обличчя людей на ній майже розмилися. Я збільшила зображення. Потім ще раз. І ще. Марно.

— Ну ж бо..— пробурмотіла я.

Поруч лежав блокнот, списаний датами та прізвищами. Усе почалося тиждень тому, коли я випадково натрапила на згадку про подію, про яку майже ніхто
вже не пам'ятав. Чим більше я шукала, тим дивнішою ставала історія.
Одні джерела говорили одне. Інші — зовсім інше. Наче хтось колись навмисне переплутав факти. У двері постукали.

— Софіє? — по, увся голос мами. 

— Заходь. —  протянула я. 

— Ти вечеряти збираєшся ? — У кімнату зазирнула мама

— Через хвилину. — пробурмотіла я, не відриваючись від екрану. 

— Знову свої детективи? — Мама кинула погляд на екран. 

— Це не детектив. — усміхнулася я. 

— Авжеж. — Недовірливо відповіла мама. 

— Серйозно. — Я под вилася на маму серйозним поглядом. 

— Тоді чому в тебе такий вигляд, ніби ти зараз
розкриєш злочин століття? — Нахиливши голову на бік відрапортувала мама. 

— Бо, можливо так і є. — Засміялася я. 

— Тільки не засиджуйся до ночі. —Благальним тоном проговорила мама. 

— Добре.

      Мама вийшла, а я знову повернулася до статті. Унизу сторінки був підпис автора. Я вже бачила це ім'я раніше. Кілька разів. У різниз статтях. У різні роки. Щоразу, коли йшлося про цю історію. Дивний збіг. Я записала ім'я в блокнот і обвела його ручкою. Телефон завібрував. Марта.

                                          “Ти ж пам'ятаєш про контрольну”? 
Я усміхнулася.

                                                                 “Ні”! 
Відповідь прилетіла миттєво.

                                                           “Я так і знала”! 

“Якщо мене завтра викличуть до дошки, скажеш, що я героїчно боролася за науку”! 

                                                     “Ти борешся не за науку”. 

                                                                    “А за що”? 

Після кількох секунд з'явилася відповідь:

                                 “Поки не знаю. Але колись це погано закінчиться”. 

Я засміялася та відклала телефон. Тоді слова Марти здавалися мені жартом.
Якби я знала, наскільки вона помиляється лише в одному. Це вже почало погано закінчуватися.