Розділ 1

МАРТА
 
   Сонце ще навіть не думало сходити, коли тишу передсвітанкової кімнати розірвав різкий, наче лезо ножа, звук мобільного телефону. На екрані
миготіло рівно 05:00.  Марта завовтузилася під ковдрою, відчуваючи,
як її накриває гаряча хвиля сильного роздратування. Голова була наче налита свинцем, а повіки злипалися. Ну хто, в біса, може дзвонити в так рано? Хто взагалі має зухвалість турбувати людей на світанку? Вона злісно намацала  телефон під подушкою, збираючись випустити весь свій гнів на того, хто посмів перервати її сон. Проте, поглянувши на дисплей, Марта миттєво
застигла. На екрані світилося: «Мама Софії». Роздратування в одну секунду випарувалося,залишивши після себе липке, крижане передчуття лиха. Вона швидко провела пальцем по екрану й притиснула слухавку до вуха.
— Так, тітко Олено? Щось сталося? —  з спросоння її голос прозвучав хрипко й тихо.
— Марто! — зі слухавки вирвався не просто голос, а голий, роздертий розпач. Жінка задихалася від сліз, а десь позаду чулися важкі, знервовані кроки
батька Софії. — Марто, скажи мені, що Софія у тебе! Благаю, скажи, що вона засиділася і залишилася на ночівлю в тебе! Вона в тебе?!
 Марта миттєво підхопилася на ліжку, залишки сну здуло потужним викидом адреналіну.
— Ні... Ні, тітко Олено, її в мене немає. А що сталося?
— Вона не повернулася вчора ввечері! — майже закричала в слухавку жінка, і цей крик переріс у глухе, страшне ридання. — Її немає, Марто! Вона сказала, що йде до тебе на годинку, ще по обіді. Ви хіба не бачилися?
Ну згадай, прошу тебе! Може, вона казала, куди піде потім? Може, до когось іншого збиралася?
— Тітко Олено, зачекайте, — Марта відчула, як у неї перехоплює подих. — Вона не приходила до мене. Ми зідзвонювалися, але так і не зустрілися. Я думала, вона вдома...
— Боже мій, Боже мій... — заголосила мати подруги. — То де ж вона тоді?!
Марто, ви ж найкращі подруги, ви ділитеся всім! Вона не могла просто так зникнути! Згадай, може, у неї з'явився хтось? Якийсь хлопець, про якого вона нам не казала? Може, ви посварилися? Вона ні на що не скаржилася останнім часом? Кажи все, що знаєш, не мовчи!
 Питання сипалися одне за одним, наче удари. Марта затисла вільну руку в кулак, намагаючись опанувати тремтіння.
— Ні, ми не сварилися, — гарячково шепотіла Марта, хоча серце вже калатало у грудях, мов скажене. — Вона була абсолютно звичайною. Про хлопців теж нічого не казала. Тітко Олено, а її телефон? Ви пробували дзвонити?
— Спочатку вона не відповідала, а потім телефон був вже вимкнений! — голос Олени зірвався на хрип. — Ми вже обдзвонили всіх однокласників, усіх учителів, усі лікарні міста... Ніде немає! Ми зараз у відділку поліції, батько пише заяву. Черговий каже чекати, якісь три доби, а як тут чекати, Марто?!  Дитини немає вдома цілу ніч! Якщо вона з тобою не зв'язувалася, то де вона може бути?! Куди нам бігти?!
 Кімната Марти, ще мить тому затишна й тепла, раптово здалася їй крижаною та чужою. Паніка матері Софії передавалася їй фізично, витискаючи з легень усе повітря.
— Тітко Олено, слухайте мене, — Марта спробувала надати своєму голосу бодай краплину твердості. — Я зараз піднімуся, одягнуся і теж почну щось робити. Я перевірю всі наші спільні чати. Не панікуйте, поліція вже працює, її знайдуть...
— Шукай її, Марто, благаю тебе, шукай! Ти мій єдиний шанс дізнатися правду, вона ж тільки тобі довіряла! — ридала жінка. — Якщо щось згадаєш — дзвони в будь-яку хвилину!
 У слухавці почулися короткі, безжальні гудки. Марта повільно опустила руку, стискаючи телефон у тремтячих пальцях. Вона так і залишилася сидіти в
напівтемряві кімнати  поки за вікном повільно
починався холодний, сірий світанок найстрашнішого дня в її житті.
 Марта повільно опустила руку, і телефон безсило вислизнув із її
пальців на ковдру. Кілька хвилин вона просто сиділа нерухомо, втупившись в одну точку попереду себе. У голові панував суцільний хаос. Вона не могла до
кінця збагнути: це сон чи реальність? Невже все це відбувається насправді, чи вона просто заснула під якийсь моторошний детективний фільм?

   Вона різко підхопилася з ліжка. Сон як рукою зняло, а в жилах зашумів дикий адреналін. Марта почала хаотично ходити по кімнаті туди-сюди,міряючи кроками простір від вікна до дверей і назад. Пальці судомно стискалися в кулаки, а дихання стало уривчастим. Софія зникла. Її шукає поліція. Батьки в паніці.  І тут у її пам'яті раптом спалахнув короткий, майже забутий спогад.
   Вчора. Пізно ввечері, коли Марта вже засинала і лінувалася перевіряти сповіщення, екран мобільного коротко блимнув. Марта різко зупинилася посеред кімнати. Вона кинулася назад до ліжка, гарячково схопила телефон
і тремтячими пальцями відкрила месенджер.
Погляд миттєво знайшов їхній приватний чат із Софією. Там висіло одне єдине текстове повідомлення, надіслане вчора о 22:47:
«Якщо зі мною щось станеться, шукай правду в будиночку біля озера».

Вчора Марта навіть не сприйняла ці слова серйозно. Вона лише побіжно глянула на екран і роздратована подумала, що Софія знову вигадала якусь чергову дивну історію, надивившись серіалів, або просто намагається привернути до себе увагу. Вона збиралася відповісти їй сьогодні вранці, посміятися з цього...
 Але сьогодні це повідомлення більше не здавалося безглуздим жартом. Воно виглядало як справжнє, задокументоване попередження. Прощальний лист.
 Марта злякалася так сильно, що телефон ледь знову не випав із її рук.
Кімната навколо закрутилася. Виходить, Софія знала. Вона точно знала, що їй загрожує небезпека, і свідомо йшла туди, звідки могла не повернутися. Марта безсило опустилася назад на ліжко, заплющила очі й спробувала заспокоїти дике серцебиття. Їй потрібно було вибудувати в голові чіткий ланцюжок. Вона намагалася до найдрібніших деталей пригадати їхню останню розмову з Софією.

     Марта подумки прокручувала кожну фразу, кожне слово подруги. Чи говорила вона про щось дивне? Чи натякала на якісь проблеми? Може, вона
збиралася кудись таємно поїхати або з кимось зустрітися?
Вона згадувала їхню останню зустріч на шкільному подвір'ї, те, як Софія поправляла волосся, як сміялася з дурного жарту когось із хлопців, як звично скаржилася на складну контрольну з хімії. Марта намагалася витягнути з пам'яті хоч щось: раптово відведений погляд, надмірну нервозність,
дивні паузи в розмові або телефон, який Софія могла б квапливо ховати в кишеню. Але скільки Марта не копирсалася у своїй голові, скільки не перебирала спогади за останні кілька днів — нічого підозрілого вона не знаходила.