Розділ 5

Марта
 Другий день без Софії

Коли Марта зайшла до класу, розмови стихли лише
на мить,а потім спалахнули з новою силою. Місце
Софії біля вікна залишалося порожнім.
Її рюкзака не було. На спинці стільця більше не
висіла джинсова куртка, яку вона прстійно носила
навіть у теплу погоду.
Марта дивилася на порожню парту й не могла
позбутися дивного відчуття. Ніби Софія просто
запізнюється.
Ніби зараз відчиняться двері класу, і вона зайде
всередину зі своєю звичною усмішкою. Але двері не
відчинилися.
— Я чув, що її бачили на вокзалі, — сказав хтось із
задньої парти.
— Та ні, вона просто втекла з дому, — відповів інший
голос. — У мене двоюрідна сестра теж так робила.
— Софія б ніколи не втекла, — різко сказала Марта.
У класі на мить запала тиша.
— Тоді куди вона поділася ? — запитала Аліна.
На це ніхто не знав відповіді.
Під час великої перерви коридори гуділи, мов вулик.
Усі говорили лише про Софію.
— Кажуть біля озера працюють водолази.
— Моя мама бачила поліцію в лісі.
— А що як її викрали?
— Хтось писав у місцевій групі, що вночі чув крики.
Кожна нова версія звучала страшніше за попередню.
Марта присіла на лавку біля вікна і дістала телефон.
Відкрила чат із Софією.
Її погляд зупинився на останньому повідомленні.
 " Якщо зі мною щось станеться, шукай правду в
будинку біля озера."

Правду. Не допомогу.Не поліцію. Саме правду.
Що це могло означати?.
Марта прочитала повідомлення ще раз. І раптом
згадала той старий будинок. Рік тому вони з Софією
каталися на велосипедах і випадково натрапили на
нього.Похилий дах. Темні вікна.Зарослий сад.
Тоді Софія хотіла зайти всередину. Але Марта
злякалася. Вони поїхали додому. Пролунав дзвінок
на урок. Всі заметушилися і всілися за парти.
Урок тривав лише десять хвилин, коли у двері
постукали.
До класу зайшла директорка.
З нею стояли двоє поліцейских — чоловік і жінка.
У класі миттєво запала тиша.
— Доброго ранку, — звернувся до учнів чоловік. —
Ми продовжуємо пошуки Софії Коваленко. Нам
потрібно поставити кілька запитань її однокласникам
та вчителям. Марта відчула як все похололо.

Вона опустила очі в зошит. Поліцейський щось
записав в блокнот.
— Ми будемо вас запрошувати по одному в кабінет
психолога.
Учні почали перешіптуватися.
— Наче в кіно, — прошепотів хтось із задньої парти.
Марта не слухала.
Перед очима стояло лише повідомлення від Софїї.
" Якщо зі мною щось трапиться, шукай правду в
будинку біля озера."
Вона знала,що мала б розповісти про нього.
Але тепер було вже пізно. Минуло три дні. Три дні
вона мовчала.
І що довше тривало це мовчання, то страшніше було
зізнатися.
Один за одним учні виходили з класу і поверталися
назад.

Хтось виглядав схвильованим. Хтось наляканим.
Нарешті двері відчинилися.
— Марта Ковальчук?
Вона різко підняла голову.
— Так.
— Прошу пройти зі мною.
Ноги раптом стали важкими.
Марта повільно підвелася і пішла за поліцейським
коридором.
Здавалося, що всі погляди прикуті до неї.
Коли двері кабінету зачинилися, вона побачила того
самого слідчого, який сидів за столом з блокнотом.
— Не хвилюйся, Марто, — спокійно сказав він. — Ми
просто хочемо допомогти знайти твою подругу.
Від цих слів їй стало ще гірше.