Розділ 2

Марта
 Марта так і не змогла поснідати. В горло нічого не
лізло. Вона подякувала матері та пішла збиратися до
школи.
Ранок видався важким , сірим і повноводним. Небо,
затягнуте низькими свинцевими хмарами, здавалося,
опустилося прямо на дахи будинків, стискаючи місто
у своїх вологих обіймах. Дощ не просто йшов — він
панував усюди. Це була та сама весняна злива, яка
починається ще в ночі й не залишає жодної надії на
проблиск сонця.
Дрібні, але густі й холодні краплі нещодавно шмагали
по шибках, стікали брудними струмками по стовбурах
дерев та з глузим шумом розбивалися об асфальт,
перетворюючи тротуари на суцільне дзеркало з
калюж. Повітря пахло мокрою землею.
 Погляд Марти знову й знову повертався до екрана
телефона, затиснутого в змерзлій долоні. Жодного
нового сповіщення. Порожній чат, де остання
прочитана репліка найкращої подруги була надіслана
вчора вночі .

Відтоді — лише гнітюча тиша, неактивний статус "
у мережі" та нескінченні гудки, які щоразу
обривалися механічним голосом автовідповідача.
Подруга просто зникла: не прийшла додому, не
відповідала батькам, не з'явилася в соцмережах.
 Кожна калюжа під ногами тепер здавалася Марті
глибоким бездонним колодязем, у який провалилася
частина її власного життя. Вони завжди ходили до
школи разом, ділячи одну парасолю на двох, голосно
сміючись і обговорюючи безглузді підліткові секрети.
 Сьогодні купол її парасолі захищав лише
порожнечу праворуч від неї. Цей порожній простір
болів сильніше, ніж пронизливий травнений вітер, шо
пробирав до кісток.
 Марта підійшла до масивних шкільних дверей, не
наважуючись штовхнути мокру металеву ручку. Вона
підвела голову, і крізь петену дощу та вологі пасма
волосся, що обернули обличчя, до неї раптом
донеслося дивне, нетипове для цього часу гудіння.
Зазвичай у таку негоду ганок школи порожнів — учні
забігали в середину якнайшвидше, рятуючись від
зливи. Але сьогодні все було інакше.

Навколо панувала дивна, тревожна метушня.
Школярі збиралися невеликими, щільними групами
просто під навісом та на сходах, не звертаючи уваги
на холодні бризки, що летіли на їхні куртки. Ніхто не
сміявся, не штовхався і не обговорював домашнє
завдання. Замість звичного ранкового галасу над
подвір'ям стояв суцільний, приглушений шурхіт
десятків голосів — поспішний, гарячковий шепіт,
який нагадував шелест сухого листя перед бурею.
 Марта зробила крок уперед, і в ту ж мить кілька
лідерів із паралельного класу, які щось емоційно
обговорювали, різко замовкли. Вони повернули
голови в її бік, і їхні погляди — суміш переляку,
неприхованої цікавості та жалю — миттєво впилися в
неї. Хтось з дівчат судоржно сховав телефон у
кишеню, штовхнувши ліктем подругу, і та теж
обернулася. Ця німа хвиля затишшя почала швидко
поширюватися ґанком: групи підлітків одна за одною
затихали, проводжаючи її довгими, важкими
поглядами.
 Хтось прикривав рота долонею, продовдуючи
шепотіти сусідові прямо на вухо, але не зводячи з неї
очей.
У цей момент у середині Марти щось обірвалося, а
серце стислося в крижаний комок. Їй не потрібно

було чути жодного слова, щоб усе зрозуміти. Вони всі
вже знали. Знали , що її найкраща подруга не просто
захворіла чи прогулює уроки. Знали, що вона зникла.
Тепер ця біда перестала бути її приватним болем —
вона перетворилася на сенсацію, на головну новину
дня, яку обговорював кожен у цій школі. Ранок який і
без того був нестерпним, остаточно перетворився на
її персональне пекло.
 Марта міцніше стиснула ремінець рюкзака і
швидко попрямувала до свого класу.В класі учні
стояли невеликими групами, перешіптувалися і раз
по раз поглядали на телефони.
— Кажуть, її шукали всю ніч.
— Моя мама бачила поліцейські машини біля озера.
— А раптом її викрали?
Марта відчула , як по спині пробіг холодок. Софіїне
місце біля вікна пустувало.
Здавалося , що всі дивляться саме на нього.
— Марто! — покликала її однокласниця. — Ти ж
її найкраща подруга. Вона нічого тобі не говорила?

У грудях усе стиснулося.
Перед очима одразу сплило повідомлення.
" Якщо зі мною щось станеться, шукай правду в
будинку біля озера".
Марта відчула, як спотіли долоні.
Достатьно було дістати телефон і показати його.
Усе б могло змінитися. Але страх виявився
сильнішим.
— Ні, — тихо відповіла вона. — Вона поводилася як
завжди.
Ці слова далися їй важче за будь яку брехню.
І саме в цей момент Марта зрозуміла, що тепер
приховує не лише повідомлення.
Вона приховує частину правди про зникнення Софії.