Розділ 1

Марта

 Сонце ще навіть не думало сходити, коли
тишу передсвітанкової кімнати розірвав різкий, наче
лезо ножа, звук мобільного телефону. На годиннику
миготіло рівно 05:00.
 Марта завовтузилася під ковдрою, відчуваючи,
як її накриває гаряча хвиля сильного роздратування.
Голова була наче налита свинцем, а повіки
злипалися. Ну хто, в біса, може дзвонити в таку
рань? Хто взагалі має зухвалість турбувати людей на
світанку? Вона злісно намацала апарат під
подушкою, збираючись випустити весь свій гнів на
того, хто посмів перервати її сон.
 Проте, поглянувши на дисплей, Марта миттєво
застигла. На екрані світилося: «Мама Софії».
 Роздратування в одну секунду випарувалося,
залишивши після себе липке, крижане передчуття
лиха. Вона швидко провела пальцем по екрану й
притиснула слухавку до вуха.
— Так, тітко Олено? Щось сталося? — спросоння її
голос прозвучав хрипко й тихо.— Марто! — зі слухавки вирвався не просто голос, а
голий, роздертий розпач. Жінка задихалася від сліз, а
на задньому плані чулися важкі, знервовані кроки
батька Софії. — Марто, скажи мені, що Софія у тебе!
Благаю, скажи, що вона засиділася і залишилася
ночувати! Вона у тебе?!
 Марта миттєво підхопилася на ліжку, залишки
сну здуло потужним викидом адреналіну.
— Ні... Ні, тітко Олено, її у мене немає. А що
сталося?
— Вона не повернулася вчора ввечері! — майже
закричала в трубку жінка, і цей крик переріс у глухе,
страшне ридання. — Її немає, Марто!
Вона сказала, що йде до тебе на годинку, ще по обіді.
Ви хіба не бачилися?
Ну згадай, прошу тебе! Може, вона казала, куди піде
потім? Може, до когось іншого збиралася?
— Тітко Олено, зачекайте, — Марта відчула, як у неї
перехоплює подих. — Вона не приходила до мене.
Ми зідзвонювалися, але так і не зустрілися. Я
думала, вона вдома...— Боже мій, Боже мій... — заголосила мати подруги.
— То де ж вона тоді?!
Марто, ви ж найкращі подруги, ви ділитеся всім! Вона
не могла просто так зникнути! Згадай, може, у неї
з'явився хтось? Якийсь хлопець, про якого вона нам
не казала? Може, ви посварилися? Вона ні на що не
скаржилася останнім часом? Кажи все, що знаєш,
не мовчи!
 Питання сипалися одне за одним, наче удари.
Марта затисла вільну руку в кулак, намагаючись
опанувати тремтіння.
— Ні, ми не сварилися, — гарячково шепотіла
Марта, хоча серце вже калатало у грудях, мов
скажене. — Вона була абсолютно звичайною. Про
хлопців теж нічого не казала. Тітко Олено, а її
телефон? Ви пробували дзвонити?
— Спочатку вона не відповідала, а потім телефон
був вже вимкнений! — голос Олени зірвався на хрип.
— Ми вже обдзвонили всіх однокласників, усіх
учителів, усі лікарні міста... Ніде немає! Ми зараз у
відділку поліції, батько пише заяву. Черговий каже
чекати, якісь три доби, а як тут чекати, Марто?! Її
Дитини немає вдома цілу ніч! Якщо вона з тобою незв'язувалася, то де вона може бути?! Куди нам
бігти?!
 Кімната Марти, ще мить тому затишна й тепла,
раптово здалася їй крижаною та чужою. Паніка
матері Софії передавалася їй фізично, витискаючи з
легень усе повітря.
— Тітко Олено, слухайте мене, — Марта спробувала
надати своєму голосу бодай краплину твердості. — Я
зараз піднімуся, одягнуся і теж почну щось робити. Я
перевірю всі наші спільні чати. Не панікуйте, поліція
вже працює, її знайдуть...
— Шукай її, Марто, благаю тебе, шукай! Ти мій
єдиний шанс дізнатися правду, вона ж тільки тобі
довіряла! — ридала жінка. — Якщо щось згадаєш —
дзвони в будь-яку хвилину!
 У слухавці почулися короткі, безжальні гудки.
Марта повільно опустила руку, стискаючи телефон у
тремтячих пальцях. Вона так і залишилася сидіти в
напівтемряві ліжка, поки за вікном повільно
займався холодний, сірий світанок найстрашнішого
дня в її житті.
 Марта повільно опустила руку, і телефон
безсило вислизнув із їїпальців на ковдру. Кілька хвилин вона просто сиділа
нерухомо, втупившись в одну точку попереду себе. У
голові панував суцільний хаос. Вона не могла до
кінця збагнути: це сон чи реальність? Невже все
це відбувається насправді, чи вона просто заснула
під якийсь моторошний детективний фільм?
 Вона різко підхопилася з ліжка. Сон як рукою
зняло, а в жилах зашумів дикий адреналін. Марта
почала хаотично ходити по кімнаті туди-сюди,
міряючи кроками простір від вікна до дверей і назад.
Пальці судорожно стискалися в кулаки, а дихання
стало уривчастим. Софія зникла. Її шукає поліція.
Батьки в паніці.
 І тут у її пам'яті раптом спалахнув короткий,
майже забутий спогад.
Вчора. Пізно ввечері, коли Марта вже засинала і
лінувалася перевіряти сповіщення, екран мобільного
коротко блимнув.
Марта різко зупинилася посеред кімнати. Вона
кинулася назад до ліжка, гарячково схопила телефон
і тремтячими пальцями відкрила месенджер.
Погляд миттєво знайшов їхній приватний чат із
Софією.Там висіло одне єдине текстове повідомлення,
надіслане вчора о 22:47:
«Якщо зі мною щось станеться, шукай правду в
будиночку біля озера».
Вчора Марта навіть не сприйняла ці слова серйозно.
Вона лише побіжно глянула на екран і роздратовано
подумала, що Софія знову вигадала якусь чергову
дивну історію, надивившись серіалів, або просто
намагається привернути до себе увагу. Вона
збиралася відповісти їй сьогодні вранці, посміятися з
цього...
 Але сьогодні це повідомлення більше не
здавалося безглуздим жартом. Воно виглядало як
справжнє, задокументоване попередження.
Прощальний лист.
 Марта злякалася так сильно, що телефон ледь
знову не випав із її рук.
Кімната навколо закрутилася. Значить, Софія знала.
Вона точно знала, що їй загрожує небезпека, і
свідомо йшла туди, звідки могла не повернутися.
Марта безсило опустилася назад на ліжко,
заплющила очі й спробувала заспокоїти дикесерцебиття. Їй потрібно було вибудувати в голові
чіткий ланцюжок. Вона намагалася до найдрібніших
деталей пригадати їхню останню розмову з Софією.
Марта подумки прокручувала кожну фразу, кожне
слово подруги. Чи говорила вона про щось дивне?
Чи натякала на якісь проблеми? Може, вона
збиралася кудись таємно поїхати або з кимось
зустрітися?
Вона згадувала їхню останню зустріч на шкільному
подвір'ї, те, як Софія поправляла волосся, як
сміялася з дурного жарту когось із хлопців, як
звично скаржилася на складну контрольну з хімії.
Марта намагалася витягнути з пам'яті хоч щось:
раптово відведений погляд, надмірну нервозність,
дивні паузи в розмові або телефон, який Софія могла
б квапливо ховати в кишеню.
Але скільки Марта не копирсалася у своїй голові,
скільки не перебирала спогади за останні кілька днів
— нічого підозрілого вона не знаходила.
Усе було абсолютно нормальним. Звичайні підліткові
розмови, звичайні плани на випускний. Софія
поводилася як завжди, і це робило ситуацію
ще більш лячною. Страшний нічний дзвінок її матері
й це загадкове повідомлення про будиночок біляозера ніяк не в'язалися з тією безтурботною
дівчиною, яку Марта бачила ще вчора.
Вона згадала, як усього кілька днів тому, одразу
після уроків, вони безтурботно гуляли парком.
Навколо панувало тепле травневе повітря, вони
голосно сміялися, перебиваючи одна одну, і
гарячково обговорювали літні канікули, які вже
буквально були на носі. Софія тоді будувала
грандіозні плани, і жодна тінь не затьмарювала її
обличчя .
Потім вони забігли до тієї крихітної, затишної
крамнички на розі, де продавали авторські прикраси .
Софія довго крутилася біля вітрини, а потім
затамувала подих і показала Марті витончений
срібний браслет із невеликим блакитним камінчиком,
що яскраво переливався під світлом ламп.
— Подивися, який він неймовірний, — із захватом
прошепотіла тоді Софія, прикладаючи прикрасу до
свого зап'ястя. — Знаєш, Марто, — колись він буде
моїм.
 Він їй настільки сильно запав у душу, що вона
навіть відклала всі свої останні кишенькові гроші, аби
якнайшвидше повернутися й викупити його. Вона так
щиро раділа цій маленькій майбутній покупці.Марта перевернулася на інший бік, сильніше кусаючи
губи. Ну не могла дівчина, яка збирала гроші на
срібний браслет і мріяла про канікули,
просто так усе кинути й таємно втекти серед
ночі.Кожна згадка про той день кричала про те, що
Софію змусили зникнути. І цей браслет, і
покинутий будинок — усе це тепер здавалося
частинами якогось великого, страшного пазлу.
 Марта тремтячими пальцями знову відкрила те
зловісне повідомлення. Свічення екрана різало очі в
передсвітанкових сутінках кімнати.
 «Якщо зі мною щось станеться, шукай правду в
будиночку біля озера» — кожне слово тепер ніби
випеклося на сірому дисплеї. Вона перечитала
його ще раз, потім утретє, намагаючись вловити
прихований тон, розгледіти між літер бодай якийсь
натяк. Але екран залишався безжально німим.
Раптом знизу, з першого поверху, донісся спокійний,
затишний голос матері, який луною прокотився по
дерев'яних сходах:
— Мартусь, сніданок готовий! Спускайся швидше,
сонечко, а то в школу запізнишся!
 Цей повсякденний, буденний заклик прозвучав як
щось абсолютно чужорідне в її застиглій від жахукімнаті. Марта повільно сховала телефон у кишеню
джинсів і на неслухняних ногах рушила вниз.
 У будинку панувала звичайна атмосфера
ранкового буднього дня. За вікнами вітальні
невщухав травневий дощ, а міська вулиця вже
починала шуміти першими машинами. На кухні тихо
й затишно мурчало радіо, грала якась стара спокійна
мелодія. На столі, застеленому світлою скатертиною,
уже чекав гарячий сніданок, приготований мамою
перед робочим днем: у великій тарілці височіла
гірка рум'яних, підсмажених французьких тостов,
рясно политих медом, від яких ішов неймовірний
солодкий аромат, а поруч стояла піала зі
свіжими ягодами полуниці та дві чашки щойно
завареного липового чаю.
 Мама, одягнена в строгу блузку перед виходом
на роботу, якраз розставляла серветки. Почувши
кроки, вона звично обернулася з теплою посмішкою,
але та миттєво зникла з її обличчя. Вона застигла,
так і не випустивши з рук порцелянову чашку.
Марта зупинилася на порозі кухні. На ній просто не
було лиця: зблідла шкіра, синці під очима від
безсоння і дикий, скляний блиск в очах.
— Марто? Боже, що сталося? — стривожено
запитала мама, поспішноставлячи чашку на стіл і роблячи крок назустріч
доньці. — Ти наче привид. Тобі погано? Щось
болить?
Марта спробувала зробити вдих, але повітря здалося
надто густим. Вона підійшла до столу, впершись
руками в спинку стільця, бо коліна зрадницьки
тремтіли.
— Софія… — тихо, майже пошепки вимовила вона, і
її голос одразу надірвався. — Вона вчора не
повернулася додому.
Мама розгублено кліпнула очима, не до кінця
розуміючи почуте:
— Як це — не повернулася? Вона що, не ночувала
вдома? Може, вона засиділася у когось із дівчат і
забула попередити? Ти ж знаєш, яка вона буває
забудькувата.
— Ні, мам, — Марта судорожно ковтнула клубок у
горлі, відчуваючи, як очі наповнюються гарячими
слізьми. — Тітка Олена дзвонила о п'ятій
ранку. Вона кричала в трубку. Вони обдзвонили всі
лікарні, усіх знайомих. Софії ніде немає. Її телефон
вимкнений з вечора. Вони зараз у поліції, батько
пише заяву про зникнення.Мама повільно опустилася на стілець, її рука
безсило лягла на край столу, ледь не зачепивши
тарілку з тостами, до яких тепер ніхто не
торкнеться. Уся буденна атмосфера ранку вівторка в
одну мить розлетілася на шматки, поступаючись
місцем тому самому крижаному страху, який уже цілу
годину тримав Марту в заціпенінні.
— Господи... — тихо прошепотіла мама, притискаючи
долоню до губ. — Бідна Олена... Як же так? Вона ж
нікуди не могла піти сама... А як же уроки? Марто, ви
ж учора були разом у школі. Вона нічого тобі не
казала?
Марта мовчки опустила голову, міцно стискаючи в
кишені телефон із тим самим повідомленням, про
яке вона поки що не наважувалася
 Мама кілька хвилин сиділа мовчки,
приголомшено дивлячись на рум'яні тости, які тепер
здавалися абсолютно зайвими на цьому столі.
Потім вона глибоко зітхнула, підвелася й підійшла до
Марти, лагідно обійнявши її за плечі.
— Доню, — тихо й дуже м'яко сказала мама,
заглядаючи в її зблідле обличчя. — Знаєш що... Не
йди сьогодні до школи. Я зараз зателефонуютвоєму класному керівнику, скажу, що тобі погано.
Залишайся вдома. У такому стані ти просто не
зможеш сидіти на уроках. Ми будемо тут разом
чекати новин від Олени.
Марта стояла нерухомо, а всередині неї в цей
момент відбувалася запекла, болісна боротьба. Рука
в кишені джинсів наче налилася свинцем, пальці
судорожно стискали мобільний, де чорним по білому
світилося нічне повідомлення Софії:
 
 «Шукай правду в будиночку біля озера»
 Серце шалено калатало у грудях, підступала
паніка. Їй до смерті хотілося витягнути цей телефон,
показати мамі екран і закричати:
«Дивись! Вона знала! Вони мають їхати туди прямо
зараз!» Але якийсь внутрішній голос, крижаний і
раціональний, різко зупинив її.
Марта раптом чітко усвідомила: якщо вона зараз
розповість про повідомлення мамі, та миттєво
передасть його поліції. Поліція почне бюрократичну
тяганину, батьки Софії впадуть у ще більшу істерику,
а саму Марту просто замкнуть удома під замок ради
її ж безпеки. Їй ніхтоне дозволить зробити ні кроку. А що, якщо поліція
запізниться? Що, якщо це повідомлення — таємниця,
яку Софія довірила тільки їй, бо більше нікому не
могла вірити? Якщо Софія просила саме її, Марту,
знайти правду, то вона мусить зробити це сама. Без
свідків. А залишитися зараз удома під пильним
маминим наглядом означало повністю зв'язати собі
руки. Вона просто не зможе непомітно вислизнути з
будинку.
 Марта заковтнула клубок у горлі, придушуючи
страх і емоції, і змусила свій голос звучати
максимально твердо, хоча губи все одно зрадницьки
тремтіли:
— Ні, мам, дякую, але я піду до школи.
— Марто, але навіщо? — здивувалася мама,
тривожно насупившись. — Тобі ж важко.
— Якщо я залишуся тут, у чотирьох стінах, я просто
збожеволію від невідомості, — швидко вигадала
привід Марта, намагаючись не дивитися мамі в очі.
— У школі я буду серед наших друзів. Можливо,
Олена вже попередила вчителів, і класний керівник
щось знає. Я мушу бути там, щоб дізнатися бодай
якісь зачіпки від однокласників. Мені такбуде легше, чесно.
 Вона розвернулася і швидким кроком пішла до
коридору, щоб сховати від мами очі, які вже
наливалися сльозами провини за цю брехню.