Оповідання

Стара триповерхова будівля на тихій Рейтарській, мовчазний свідок часу, здіймалася над тротуаром зі своєю трохи облупленою, але гордовитою архітектурою. Колись насичено-червоний фасад тепер виглядав потьмянілим і втомленим — фарба місцями осипалася, відкриваючи бліді плями старого тиньку, а по стінах пробігали невеликі тріщини, сліди давньої історії. Вузькі аркові вікна з кам'яними фризами, що виглядали вицвілими і крихкими, застигли у мовчазному спостереженні за вулицею, ніби бачили більше, ніж могли розповісти.

Будинок зливався з іншими старими спорудами, але щось у його вигляді натякало на приховану таємницю, неначе перед ним стояв старовинний артефакт, що належав забутому ордену. Його цілісність порушували кілька сучасних балконів і кондиціонерів, мов шрами, залишені сучасністю на обличчі минулого. Та навіть ці випадкові деталі не могли повністю приховати аури загадковості, яка, здавалося, притягувала до нього перехожих.

Олег підійшов до важких дверей із дерев’яними панелями, які, як йому здалося, трохи прогнулися під його вагою, ніби вагаючись, чи впускати його. Нарешті вони скрипнули й відчинилися, наче запрошуючи його увійти. Вестибюль зустрів його шаховою підлогою з кахлів, що створювала відчуття руху, а кожен його крок лунав у тиші. На кахлях біля самого входу він помітив напис латиною: "Salve, amice" — "Ласкаво просимо, друже", який виглядав майже недоторканим, ніби хтось дбайливо зберігав його від часу.

Сходи відкидали кольорові відблиски від старого вітражного вікна, що забарвлювали стіни в червоні, сині й зелені відтінки. Вітраж розливав навколо химерні тіні, огортаючи простір тишею, яка водночас приховувала під собою обіцянку змін. Олегу здалося, що сам будинок ніби шепотів йому залишитися, наповнюючи його дивним, майже незрозумілим відчуттям прив'язаності.

Олег натиснув кнопку дзвінка, і майже відразу двері відчинилися. На порозі стояла старенька жіночка в акуратній хустинці, злегка згорблена, але з живим, уважним поглядом, який одразу ж дослідив Олега з голови до п'ят. Поряд із нею — ріелторка, молода, з напруженою посмішкою, явно нетерпляча завершити угоду. Вони коротко привіталися і провели його до квартири.

Він уважно оглянув помешкання: просторе, чисте, зі старими, але міцними меблями і світлим виглядом з вікон. Умови його цілком задовольняли. Олег лише дивувався, чому така квартира продається за таку низьку ціну.

— Вибачте, а чому ціна така… доступна? — обережно запитав він, знову оглядаючи стареньку й рієлторку.

Жіночки переглянулися. Рієлторка стиснула губи, ніби намагаючись стримати відповідь, але старенька злегка посміхнулася, і в її очах промайнуло щось, що Олегу здалося одночасно і мудрим, і трохи лукавим.

— Знаєте, юначе, — промовила вона нарешті, тихим, але виразним голосом. — Той, хто вміє стримати свої бажання, завжди багатший за інших.

Ріелторка, ніби доповнюючи слова власниці, додала з ледь помітним сарказмом:

— Та й, якби всі людські бажання виповнились, земля давно перетворилася б на пекло.

Олег здивовано глянув на них, але жодна з жінок не збиралася пояснювати більше. Ріелторка поспішно простягнула йому договір, і старенька мовчки дивилася, як він підписує папери. Щось у цих словах залишило легкий осад, та Олег вирішив не надавати цьому значення.

Радісний, Олег набрав номер Сніжани і майже одразу почув її знайомий голос.

— Привіт, люба! У мене є чудова новина! — в його голосі відчувалося невгамовне піднесення.

— Що сталося? — зацікавлено запитала вона.

— Я купив нам квартиру! І тепер… тепер ти можеш переїхати до мене. Уявляєш? Ми нарешті можемо жити разом, як і мріяли.

На тому кінці лінії запанувала коротка пауза, і Олег майже відчув, як усміхається Сніжана.

— Це неймовірно, Олеже! Я так рада за нас! Коли я можу переїхати?

— Хоч завтра! — сміючись, відповів він.

Так і сталося. Вже за кілька днів Сніжана переїхала, наповнивши квартиру своїми речами, теплом і тією особливою жіночою атмосферою, яка здавалася невід'ємною частиною її присутності. Їхні дні були сповнені буденними радощами: разом готували сніданки, переглядали фільми вечорами, гуляли містом у вихідні. Квартира стала їхнім першим спільним домом, маленькою фортецею, де їм було затишно і спокійно.

Час минав, і їхнє життя у цій квартирі здавалось ідеальним. Але інколи, у тиші вечорів, Олег згадував слова старенької: про бажання і про багатство стриманості. Він відганяв ці думки, намагаючись не надавати їм значення, але щось у ньому наче відчувало: цей будинок ще має свої секрети.

Олег завжди був хорошим працівником — зосередженим, старанним і готовим працювати понаднормово. Його керівництво це помічало, але серйозного просування по службі він досі не отримував. Одного ранку, готуючись до роботи, він стояв у ванній перед дзеркалом і акуратно проводив лезом по щетині. У його голові промайнула думка про нараду, яка мала відбутися того дня. Вчора він почув про нову вакансію — керівну посаду у відділі, куди його кілька років тому перевели з початкової позиції.

Мимоволі, ледве усвідомлюючи, він пробурмотів: “Було б чудово отримати цю посаду... трохи вищий статус, краща зарплата… нарешті самостійно приймати рішення, а не виконувати чужі доручення.”

Слова майже відлунювали у ванній кімнаті. Олег не надав їм значення, відмахнувся від думки, що це більше, ніж просто невинний порив. Але будинок, здавалося, все чув і приймав до уваги.

На своє здивування, вже за кілька тижнів Олег дізнався, що саме його розглядають як кандидата на цю посаду. Все відбулося так швидко і несподівано, що він майже не вірив у своє щастя. Йому не довелося проходити складних співбесід чи тестів — просто на черговій нараді начальник оголосив, що відтепер Олег призначений керівником відділу. Дивовижна випадковість — і навіть трохи лячна, якщо згадати про побажання, яке так недбало промайнуло у нього в голові.

Спочатку Олег був захоплений новою посадою. Він відчував себе важливим, цінним. Нарешті його зусилля були оцінені, і тепер у нього з'явилися нові перспективи. Проте згодом прийшло розуміння, що керівна посада — це не тільки престиж і вища зарплата, а й значно більший обсяг роботи. Від нього тепер залежали десятки завдань, які не терплять зволікань. Потрібно було не тільки стежити за виконанням роботи, але й приймати рішення, швидко реагувати на всі виклики і відповідати за кожну дрібницю.