Будинок

Вона поволі звикала – до вінтажних меблів та картин, зміїстих горіхових сходів, що з’єднували два поверхи та горище, до чіпкого плюща, який химерно обплутував балкон та веранду, зазирав у вікно, крізь плетиво мідної решітки. Її чоловік, з яким прожили не один десяток років, був надто наполегливим, навіть упертим у виборі будинку. «Цей будинок – мрія кожного, хто вміє бачити красу. Він має особливу енергетику – невже ти цього не відчуваєш?» Вона й справді не відчувала – за довгі роки проживання з митцем, світлини якого прикрашали перші шпальти газет, вона звикла не прислухатися до власних відчуттів, щоразу гасити їх, думаючи лише про потреби сім’ї, а їх чимало, особливо в тих жінок, які обрали долю бути тінню свого чоловіка.

Колись вони були зовсім іншими: він – талановитий, в біса гарний і зухвалий, вона – весела й дотепна, із зеленими, майже котячими очима. Власне, він спершу закохався у ті котячі очі, - хижі, манливі, загадкові, що дивилися на нього з-під модного фетрового капелюшка, світ став схожим на калейдоскоп, у якому вони загубилися - назавжди. Вона ще не зовсім усвідомлювала всього, що з ними відбувалося - кохала й жила своїм почуттям, втративши лік дням, рокам, втративши землю під ногами – дурне віддане дівчисько, яке зовсім не знало життя…

Мабуть, це кохання її зламало. Вона не помітила, як із вродливої енергійної юнки перетворилася на замкнуту, майже беземоційну жінку, яка мусить дбати лише про те, щоб її чоловік почувався комфортно. А чоловік… його численні музи, як він називав тих, хто не гребував бажанням зруйнувати чужу родину, що повсякчас, наче гаддя, лізли в їхній дім, висотуючи з неї останні сили й віру в себе, його одвічна погоня за славою, його муки творчості й депресія, яку вона лікувала теплом свого серця… Вона мріяла, що їхнє помешкання наповниться дитячим сміхом, та чоловік усе казав: ще не час, треба взяти участь у черговому бієнале, завершити чергову картину, перемогти в престижному міжнародному конкурсі...

«Колись я від тебе піду…» - казала вона сухим холодним голосом, коли самотність та образа огортали її заламаними могутніми крильми. Він сміявся: куди ж ти підеш, дурненька, ми ж створені одне для одного, ми стільки років прожили разом. Вона все казала: от завтра, післязавтра зберу речі - і… Світ такий великий, а вона зачинила перед ним двері заради свого кохання… А потім чоловік купив отой будинок. Вони були вже зовсім літні люди, і її старий наче сказився: повсякчас щось майстрував, лагодив, малював, бігав на виставки, запрошував своїх богемних і завше п’яних друзів, аби похвалитися своїм замком. Будинок проковтнув її чоловіка, як Бермудський трикутник поглинає велетенські кораблі. Колись вона думала: от постаріємо, й він нарешті отямиться, зупиниться, і тоді я отримаю хоч крихту його любові, хоч дрібку віддяки за те, що стільки часу не жила – слугувала йому. А тепер… Отим вінтажним меблям та дорогій порцеляні він приділяє більше уваги, ніж їй – старій посивілій жінці, що виглядає на тлі розкішного добротного будинку дивно, майже недолуго…

Тієї ночі, коли він міцно спав, підігрітий кількома келихами міцного вина, вона пішла. Склала трохи речей у свою валізу, спустилася скрипучими горіховими сходами, зачинила двері. Озирнулася ще раз на будинок, на дерева, що німою сторожею стояли навколо… і зникла в безмежній пітьмі холодної осінньої ночі…

Він прокинувся від якогось дивного відчуття, що прокралося до нього крізь глибокий і тривожний сон. Відслонив штори на вікнах, кинув погляд на спустошений вітром та дощами сад. Було сіро й непривітно, йому захотілося випити горнятко гарячої кави й розповісти їй про свій сон – як це бувало зазвичай. Та його зустріла дивна тиша – тиша, що волала з усіх усюд, якої він боявся більше від усього на світі, навіть більше від смерті

та забуття. Ася… Вона зникла. Не грюкала, як зазвичай, посудом, не казала в’їдливих

речей, аби зачепити його честолюбство, не проганяла його друзів, коли ті аж надто розходились у їхньому будинку. «Куди вона пішла?! – з жахом думав він. – Їй же зовсім нікуди іти – ані друзів, ані знайомих, ані притулку, де вона б могла прихилити голову…» Страх скував його тіло, чоловік стомлено сів на канапу, судомно торкнувся грудей, ніби намагаючись стишити монотонний, як дзвін, стукіт свого серця.

А їй і справді було нікуди іти, - світ великий, але доволі жорстокий до таких, як стара жінка в легкому літньому плащі, яке безжально колошматив вітер. Чоловік ніколи не дбав про її комфорт. Створював красу та гармонію, але ця краса й гармонія завше оминала його дружину. В нього не залишалося на неї часу… І любові також.

Ася простувала вулицею – маленька й суха, ховаючись від монотонного дощу, який поглинув усе навколо. Здавалося, ще трохи, й вона назавжди загубиться в ньому – і хто згадає про неї – дружину відомого митця, доля якої – жити лише своїм коханням... …Одного дня в гаморі вокзального хаосу їй вчулися знайомі кроки, вона спробувала розчинитися в юрбі, - сівши поміж галасливих циганських жінок, які дивилися на неї здивовано, а може, й вороже, - й сховавши обличчя за кругом потертого фетрового капелюшка… «Ася…- Він дивився на неї очима, повними сліз. Та вона мовчала, стуливши вуста – безжальна та їдка, наче іржа… Ті сльози вже не проймали її, тепер вона навчиться не дослухатися до чужих слів і сліз. Годі з неї… - Куди ж ти зникла? Я обійшов все місто, розшукуючи тебе…» «Навіщо? Хіба тобі без мене зле? Дай мені спокій, чоловіче…» - вона відвернула від нього своє бліде, позначене втомою, зморшкувате обличчя. «Асю, кохана Асю, скільки горя я приніс тобі… Але невже ти не розумієш, що той будинок я придбав для тебе – чуєш, для тебе? Аби ти мала гідне життя – те, на яке заслуговуєш. Мені нічого не треба, я старий, я надто старий. Але я кохаю тебе. Кохаю понад життя, моя люба дружинонько…»