Будиночок в селі

– Хіба не славно провести літо у будиночку в селі? – запитав батько, кермуючи. Машина підскакувала на вибоїнах ґрунтової дороги, жбурляючи пасажирів туди-сюди і змушуючи запакований посуд жалісно бряжчати. – Подихаємо чистим повітрям, погуляємо в лісі, пікнік влаштуємо. Познайомимося з новими людьми і станемо ближчими до природи. А я, нарешті, закінчу книгу. Гадаю зміна обстановки не лише допоможе зібрати матеріал, а й наддасть натхнення для фінального ривка.

– От і їдь, коли тобі треба. Нащо всіх нас тягнути? – пробурмотіла мати, яку лише присутність дітей утримувала від лайки. – Чого через твою книгу ми мучимося?

– Дорогенька, ну які муки? – обурився чоловік. – Я ж вас не в Сибір везу! Кілька місяців за межами міста ще нікого не вбили. До того ж ми це вже обговорювали: я не можу написати книгу про сільський фольклор, жодного разу не побувавши в селі.

– От і писав би про те, що знаєш, – гмикнула жінка, визираючи у вікно. – Я погодилася, бо не знала що це за діра. В них навіть дороги не асфальтовані! Я так розумію, що на інтернет не варто й розраховувати, але бодай електрика у цій халупці є?

– Нема Інтернету? – жахнувся син-підліток. – Я назад.

– Навіть не сподівайся. Там поряд озерце, порибалиш, – відказав батько і, помітивши над іржавими дахами обриси хреста, додав: – Не знаю, як щодо Інтернету, але церква в них є, а це вже непогано. Ще й дерев’яна, мабуть, старовинна. Варто туди навідатися. А ти, дорогенька, сама б була в курсі, якби менше у закордонні відрядження їздила. Комфорту тобі й в Лондоні зі Стамбулом вистачить, а тут в нас царство натуральності. О, а от ми й приїхали! Виходьте, погляньте на нашу нову оселю.

Машина зупинилася і новоприбулі висипали назовні, з насолодою розминаючись. Будинок розташувався на околиці, під лісом, на пристойній відстані від інших хат. Неподалік виднілося невелике озерце з кришталево чистою водою, що виблискувала на сонці. Сам дім був двоповерховим, дерев’яним, але на кам’яному фундаменті, з відкритим ґанком. Загалом, він виглядав надійним та доглянутим, хоча де-не-де стіни й вкривав всохлий жовтуватий мох.

– Гаразд, це не хижка на курячих ніжках, – пом’якшала мати. – Запускаймо Пончика. Хай він вирішує, можна тут жити чи ні.

Донька першокласниця дістала котячий ящик і ледве дотягнула його до ґанку. Відчинивши клітку та вхідні двері будинку, родина чекала на появу пухнастого улюбленця. Той чомусь не поспішав і з ящику долинало розлючене шипіння.

– Пончику, ти чого? – мати нетерпляче штурхнула котячу домівку ногою. – Не змушуй нас весь день на порозі стовбичити!

Розлючено нявкнувши, великий перський кіт прожогом вискочив назовні й дременув, але не в будинок, а у зовсім протилежний бік, до лісу. Ніхто й оком не встиг змигнути, як він рудою блискавкою промайнув між дерев і зник, загубившись у зелених хащах.

– Здається, йому не сподобалося, – пробурмотів розгублений син.

– Цікаво, що поганця перелякало? – задумливо промовила мати, до якої повернулася недовіра до нового будинку. – Може, нам теж краще звідси забратися?

– Та годі вам! Звідки ці забобони? – відмахнувся батько, рішуче заходячи всередину. – Нічого з котом не станеться. Набігається й повернеться, розбишака. Ми надто далеко заїхали, щоб назад повертатися, тож ну ж бо, розпаковуйтесь!

Доки старші заносили речі й клацали вимикачами, донька одразу побігла на другий поверх. Невдовзі вона повернулася і, з блискучими від захвату оченятами, повідала:

– Знаєте, а тут домовик живе!

– Й чого тільки не вигадає мала, – усміхнувся батько, поглянувши на стелю. – Така фантазія, однозначно в мене пішла.

– Скажи, куди поділася каструля розмальована квітками? – за кілька днів допитувалася сердита мати. – І татові чоботи? І моя косметичка? Й чому в твоїй кімнаті знову розгардіяш? Я ж її всього півгодини як прибрала!

– Це все домовик, чесне слово! – виправдовувалася дівчинка, ковтаючи сльози. – Я просила його не бешкетувати, але він не слухається!

– Домовик, аякже! – жінка втомлено закотила очі. – Гарну відмазку вигадала, краще не буває! На нього ж будь що можна скинути. А дзеркало в нас у квартирі теж він розбив?

– Ні, то я, випадково, – понурившись, зізналася донька. – Він же тут живе і не міг там шкоду зробити.

– Він ніде не живе, – розлючено відказала мати. – От що, ти покарана. Йди в свою кімнату і не смій показуватися мені на очі, доки не повернеш речі.

Втомлено зітхнувши, батько закрив файл і вимкнув комп’ютер. Писати під рюмсання доньки, що долинало з-за стіни, було неможливо. Не те щоб він надто далеко просунувся: на нинішньому етапі його книга складалася з незакінченого речення. «Сільський фольклор це…», – от і все, що він спромігся написати. Але рідним про це знати не обов’язково.

– Дорогенька, я сходжу побалакаю з місцевими, – сказав він, виходячи з дому. – Позбираю матеріал для натхнення.

– Гляди, не спийся, – відказала жінка, пораючись на кухні.

– Мамо, я по рибу, – сповістив син, закинувши футляр з вудкою на плече.

– Обережніше біля води, – попередила жінка, грюкаючи посудом. – Як побачиш Пончика, піймай паршивця і притягни додому. Й з чого це ледащо так здичавіло?