1

Зоряне небо враз потемніло. Важкими клубами плили хмари, перегукуючись громовицею. Яскраві блискавки так засвітили кімнату, що я побачила павутиння, яке висіло в кутку. Доволі великий павук тягнув нову здобич — муху, яка видавала останні дзижчання. 

Спалах і знову гуркіт. Моя кімната стала сценою для цього величного шоу. Темрява, пройнята яскравим світлом, стала полотном для рухомих тіней, які маневрували навколо, неначе примари. Я накрилася з головою ковдрою та обійняла подушку, намагаючись заснути. Та стара ялинка, яку хитав скажений вітер, весь час скребла голками по склу. Тіло покрилося гусячою шкірою, змушуючи щоразу здригатися.

“Вочевидь виспатися сьогодні не вдасться, — промайнуло у моїй голові. Тому я встала та вирішила піти на кухню. Тримаючи в руках увімкнений телефон, я спустилась на перший поверх.

За кілька хвилин на плиті свистів чайник. Цим часом я дістала з полички горнятко та насипала жменю сухих трав. Карпатський чай підіймався тонкою парою, розкриваючи аромати різнотрав'я. Закутавшись у ковдру, я тримала в руках чашку, яка віддавала своє тепло. Щоб не сидіти в темряві, я вирішила увімкнути телевізор. Натиснувши на кнопки пульта та перевіривши наявність батарейки, я не відразу второпала, що в будинку зникло світло.

Я спіймала себе на думці, що відпустка йде коту під хвіст, відтоді, коли у місцевого таксиста спустило колесо і мене довезли до села возом. Моя дупа отримала такий антицелюлітний масаж, що я досі відчуваю дошки на яких просиділа дві години.

“От як так? Доросла жінка купилася на ідею відпочинку у горах де немає цивілізації. Тьфу! — я ненавиділа себе за цю авантюру. — Тихе місце. Природа та свіже гірське повітря піде тобі на користь. Я тобі це згадаю, моя люба подруга!”

Світла немає. Телефон заряджений на тридцять вісім відсотків та толку з нього мало, бо зв'язку немає. Негода тільки набирала обертів. Злива була такої сили, що мені здавалося, ніби хтось стукає у вікна. Я не з боязких, коли вдома та тут стає моторошно.

Старий дерев'яний будинок скрипів і стогнав так, ніби духи влаштували шабаш. Увімкнувши ліхтарик на телефоні, я шукала свічки. Відкривши навісну шафу, я намагалася дотягнутися до полички. Піднявшись навшпиньки я нарешті їх дістала. Підпаливши кілька свічок, я раділа наче маленька дитина.

Тук, тук… — тривожний звук злився зі шумом грози, створюючи враження, ніби сама негода намагається потрапити всередину.

— Агов, тут є хтось? — вигукнув чоловічий голос.

Я завмерла на місці, тримаючи свічку, яка маячила перед моїм обличчям. Поглянувши в бік дверей — переконалася, що вони зачинені. Дмухнув кілька разів, я намагалася загасити вогонь, але він розгорівся ще сильніше. Притиснувши гніт, я інтуїтивно засунула пальці до рота, щоб послабити опік, та від страху я їх прикусила.

— Відчиніть! Я бачив світло у вашому домі.

Даремно я переконувала себе, що там нікого немає. Зібравши останні залишки мужності, я підійшла до дверей. Під моїми ногами скрипіла дерев'яна підлога, підсилюючи відчуття страху, яке ткало свою павутину навколо мене.

— Хто там? — запитала я.

— Стефан.

— І що Стефан забув біля мого дому? — промовила я, намагаючись звучати впевнено.

— Заблукав у горах, — чоловік кашлянув кілька разів та продовжив. — Дозвольте увійти. Я замерз, як пес.

— От, дідько! І що мені робити? — я промовляла ці слова з думкою про те, в яку я халепу вляпалась.

— Благаю пані…

Перш ніж відчинити двері, я рішуче схопила коцюбу. Мої пальці міцно стискали холодний метал.

— Ти ще там? — невпевнено сказала я. Мої очі сканували темряву, намагаючись спіймати будь-які ознаки небезпеки.

— Не бійтеся, — тихо промовив чоловік.

— Краще б ти цього не казав, — я зупинилася, відкриваючи замок.

— Чому? — здивовано запитав незнайомець.

— Бо, бляха, саме так починаються фільми жахів, — відповіла я, намагаючись привести свої емоції до ладу.

— Ніколи б не подумав. Вибачте, я не дивлюся такі фільми.

Двері відчинилися під натиском вітру. Я стояла тримаючи над собою металеве знаряддя захисту. Враз блискавка осяяла силует, що стояв на порозі, розкриваючи контури високого чоловіка у плащі, який з'явився з самого серця бурі.

— От, дідько!

— Тільки не вбивайте мене! — від несподіванки чоловік підняв над собою руки та схилив голову.

— Я думала, то я жертва, — опускаючи кочергу, я продовжувала міцно тримати її в руках.

— Можна зайти? — повільно знімаючи капюшон, говорив чоловік. Його очі здіймались до моїх, мов магніт, що притягує.

— Так, прошу, — я запросила його в дім.

— Дякую. Я втратив надію на порятунок.

Прикривши двері, я вагаюся чи закривати їх на замок. Мене не відпускало відчуття тривоги. Я дивилася, як незнайомець розстібає ґудзики на плащі. За хвилину він тримав в руках верхній одяг шукаючи поглядом вішалку.

— Можна? — тихо запитав він, підійшовши до стіни.

— Так.

— Чоботи я залишу біля дверей, бо вони доволі брудні, — він акуратно зняв взуття та чекав дозволу пройти далі.