ХІІ

 Лише підсвідомість не здавалась, бешкетувала і наснила його мрію.

…..Пройдуть роки…

   Чергове інтерв’ю.  Емре запланував його у своєму будинку. У тому, що для всіх. У їхньому сімейному будинку ніхто і ніколи не був. І не буде! Кожного разу, уже довгих двадцять два роки, він приїздить спершу у цей свій будинок, а потім всякими іншими шляхами, непомітно добирається до своєї затишної гавані у будиночок на галявині. І це йому вдавалося!

- У мене завтра інтерв’ю. Я  хотів би, щоб і ви стали його частиною. Пора!, - він усміхався, а в очах очікування. – Що скажете?

- Тату, але ж ти ніколи не хотів…

- Доню, я хотів, це наша мама завжди проти. Але пора вже вам вийти з тіні.

- А я згоден, — син завжди був рішучішим і це тішило батька.

- А що наша мама на це скаже?, - він доторкнувся до її руки, що лежала поруч на столі. Вона миттєво відчула той поштовх у саме серце, що не змінюється ось уже понад двадцять років.

- Гаразд. Але…

- Але…, - в три голоси, як ехо, пролунало за ранковим столом.

- Але тепер спокій у нас закінчиться. Діти, ви готові до того, що слава вашого батька частково буде переслідувати й вас? Все, що ви досягали до цього часу, виключно ваша заслуга. А тепер вас будуть сприймати через зовсім інші окуляри. Ви зможете цьому протистояти? Не поспішайте, подумайте!

- Вам сьогодні сімнадцять! Пора звикати до дорослого життя. Ще сьогодні на вечірці вас будуть сприймати як завше, а вже завтра…

- А завтра почнуться випробування. І не тільки для них, а й для нас !, - у пів голосу з сумом.

- Ми знали про це. І щоб не сталося – підтримаємо одне одного! Будьте готові до провокативних запитань, навіть образливих коментарів, брехливої інформації, — в його голосі й радість, і тривога.

Сьогодні їхнім дітям по сімнадцять. Вони змогли тримати в таємниці своє життя, свою любов, своїх дітей, своє щастя. Але настає час випустити зі свого гнізда пташенят. Вони повинні вміти жити серед правди й брехні, серед любові й ненависті, серед поваги й заздрощів.

 Сьогоднішнє інтерв’ю уже не вперше  у його будинку, який до дрібниць відомий журналістам. Вони дозволили собі просити у нього відзняти кожен закапелок його цієї парубоцької оселі. Нічого тут не нагадувало про присутність жінки. Усе точно так, як і багато разів поспіль. Та й журналісти в основному одні й ті ж. Він наперед здогадувався про що запитають, тому був готовий до будь-яких провокацій.  Але сьогодні у нього є ще й інша мета…

- Тобі сьогодні уже шістдесят. Тому традиційне запитання. Чи реалізував ти всі свої задуми? І що для тебе означає бути щасливим?, - Марат знав про що запитував, але ніяк не очікував того, що станеться  через хвилю.

- Не думаю, що шістдесят це вже межа. Це етап. І я задоволений відрізком свого життя на цьому етапі. Задумів ще багато. Але основні, мені здається, я реалізував. А що стосується щастя, то …Ходімо зі мною!, - він запросив всю знімальну групу.

   Очам гостей відкрився літній тенісний корт. Двоє молодих людей спритно працювали ракетками. Юна білявка в коротенькій спідничці й спортивному взутті вміло відбивала напади такого ж спортивного стрункого юнака.

- Ви запитували про щастя? Ось воно моє щастя! Мої найрідніші люди — син і донька!, - у його голосі справді звучало щастя.

  Його дихання трохи збилося, відчутно було хвилювання навіть попри те, що він майстерно його приховував. Але разом з тим там була і гордість, і задоволення, і втіха. Перед ними стояли двоє красивих молодих людей з такими ж чарівними усмішками, відкритими щирими поглядами. Емре навіть сам здивувався, як майстерно вони намагаються приховати свою невпевненість, адже це вперше їх так прискіпливо розглядали й фотографували, ніби шукаючи схожості дітей з їх батьком. А тим часом на допомогу своїм дітям уже поспішала їхня берегиня.

- Але ж чому ти ніколи про це не говорив?, - спромігся нарешті Марат видати першу фразу, бо свого здивування і навіть якоїсь образи приховати не міг. Саме він неодноразово записував інтерв'ю з Емре.

- А навіщо? «Щастя любить тишу!» - так каже та, яку найбільше у світі я люблю, яка створила для мене цей рай.

- Якщо вже так відверто сьогодні, то може познайомиш нас з нею?

- Звісно! Аліна, моя кохана жінка, яка подарувала мені сімнадцять років тому двох чудових малюків, яка створила для нас затишок і спокій. Це завдяки їй я святкую свої шістдесят з миром у серці!, - він пригорнув до себе свою жінку, а потім не звертаючи ні на кого уваги, поцілував її так, як умів робити це тільки він.

- Емре, але ж за всіма даними «розвідки», ти не одружений?, - Марат намагався встановити послідовність подій для своєї статті.

- Аліно, радість моя, втіха моєї душі, ти нарешті станеш моєю дружиною, — Емре повільно опустився на коліно перед здивованою жінкою. Він тримав її руки у своїх і спокусливо заглядав у вічі. Мила її серцю посмішка, щиро прохала дати згоду.

- Так, якщо вже все стало відомо, то звичайно ж стану, — голос був упевнений, але тільки для нього. В ту ж мить він підхопився і покрив її поцілунками. Всі присутні мали роботу. Одні намагалися все зафільмувати, інші бігали навкруги, шукаючи якнайкращий ракурс для світлини, лише діти спокійно за цим всім спостерігали й усміхалися.