Х

- Не буди її, я заспокоїла. Можеш тихенько посидіти біля них, - Емре бачив, що Елен справді спокійна, тому заспокоївся і сам.

- Гаразд, я зайду побачу її й почекаю тут Алі. Потрібно дещо вирішити терміново. У тебе як, все гаразд? Як дівчата?

- У нас все чудово. І, до речі, я тільки що розповіла трішки своєї історії Аліні, то вона в курсі. В основному, - вона обійняла Емре і пішла. «А всі деталі їй і не потрібні, особливо зараз», - подумала про себе.

  Він зайшов у палату, присів біля ліжка, торкнувся волосся губами й аж тепер, коли почув її рівне дихання, справді заспокоївся. Легенько торкнувся руки, а вона як тоді, легенько вивільнила її, але цього разу поклала собі на живіт поверх ковдри. У Емре щипнуло під повіками, сонна вона рукою захищає свою дитину. Їхню дитину!

У палату легенько прочинилися двері. Алі кликав його.

- Розповідай, - блаженний образ, що його помітив Алі на обличчі Емре, змінився на рішучий і стурбований.

- Якщо коротко, то все добре. Та жінка, як вияснилось, сфотографувала Алінин паспорт і переслала донькам в Україну. Ті знайшли через фейсбук брата. Він тепер живе у Києві в однієї з доньок Ірини. Готовий приїхати сюди. Що робимо далі?

- Потрібно подумати. Аліна буде рада, це однозначно. Але її так само може знайти й будь-хто інший, - і це найбільше тривожило зараз Емре.

- Ми не знаємо всіх деталей. Дочекаймося Бориса, всі пазли складемо до купи, а потім вирішимо, що робити.  Чогось мені здається, що ми з цим упораємося, - і загадкова посмішка осяяла мужнє обличчя колишнього поліційного працівника. Емре відчув у його словах і цій посмішці уже пів спланованої операції.

- Гаразд, а тепер іди вже, - і він підштовхнув його у бік Лейли, що нетерпляче чекала на нього. – Дякую вам обом, думаю, що повечеряємо сьогодні разом. Елен обіцяла відпустити нас.

- Побачимось!

…А їй снився сон…Ніби вона в дитинстві на своїй гойдалці у саду. Поруч усміхнені й щасливі мама і тато. Тато жартує й Аліна чує дзвінкий мамин сміх. Кожен злет гойдалки дарує дивне відчуття коливання якихось емоцій у грудях. Вона відриває зачарований погляд від небесної блакиті й… перед її очима вже змінюється картинка. Погляд спочатку чіпляється за віддалені верхівки гір, вкритих зеленню і блакитною димкою, а потім опускається донизу разом із таким же відчуттям у грудях, де її очам відкривається чудовий панорамний вид у неї під ногами. Їй раптом здається, що вона літає, що вона невагома. Так спокійно, добре і якось надійно та впевнено. Аж десь поруч чує такий знайомий рідний голос. Тоді очі, в пошуку джерела цього голосу, несподівано зупиняються на двох яскравих постатях, що підіймаються на гору, тримаючись за ручки й весело підстрибуючи та сміючись. Хлопчик і дівчинка, як янголятка..

 Вона проснулась, але ще розплющувати очі не поспішає. Поруч, тримаючи її руку у своїй,  Емре. Інша його рука у неї на животі. Ось чому такі дивні відчуття! Ось де той рідний голос!

- Мама з татом радіють за нас!, - пошепки промовила.

- Звичайно радіють! І твої, і мої, всі радіють за нас, - він тихесенько говорив, думаючи, що  вона ще спить. – А як же я радію, що все обійшлося. Я так хочу вже тримати свого малюка на руках!

- Малюків, - прошепотіла, щоб не злякати й поклала йому на голову свою руку.

Аліна розплющила очі. Він сидів біля її ліжка, як це любив робити завжди, тримав за руку, а голова лежала біля її живота. Рука, що лежала на животі, завмерла. Він почув, але ще не вірив у почуте. Лиш міцніше стиснув її руку.

- Ти про що?, - невпевнено запитав уже голосніше і підвів голову. Вона дивилася на нього і розуміла, що це просто якась захисна реакція, щоб сповільнити час, щоб не почати стрибати з радості в цю ж мить. Він все правильно почув!

- Цілуй мене, цілуй! У нас двійня!, - вона розкинула свої руки й в ту ж мить опинилася в його обіймах.

  Чи потрібні були ще якісь слова! Вони їх геть усі в цю хвилину забули. Тверезішим за полум’я емоцій залишався мозок, який просив стримуватися, щоб не нашкодити малюкам і не зупинити їхні серця від щастя, що так раптово зайшло у їхній дім на галявині.

- Ох, як же мені хочеться кричати про своє щастя на весь світ! Ти уявляєш, що б сталося, якби весь світ дізнався, що у мене є ти, що у нас  така радість!, - він носив її по палаті на руках і, весело сміючись, фантазував.

- Уявляю, - сумний голос Аліни привів його до тями.

- Так, ти маєш рацію. Спочатку потрібно все вирішити. Ми з цим справимося. Розповідай!

- Що розповідати?!, - вона вже давно хотіла говорити про брата, але їхні діти були на першому місці й вона це розуміла. А він тягнув також час, бо  боявся її реакції.

- Тоді давай я розповім тобі казочку. Бо в усіх казках стаються дива. У нашій також сталося диво. Ми ще не знаємо всіх подробиць, але знаємо точно, що сьогодні Борис живе у Києві у дочки тітки Ірини. З ним усе добре. І там усі знають, що ти ні в чому не винна.

- Я ще не можу в це повірити! Хіба може бути стільки щастя одночасно?!, - він міцно тримав її у своїх руках, давав їй можливість сміятись і плакати одночасно.

  А потім був теплий, насичений любов’ю, вечір. Коли в тобі б’ються серця твоїх дітей, ти відчуваєш серцебиття коханої людини поруч, чуєш рідний голос брата по ту сторону слухавки! Це неймовірні відчуття до втрати свідомості, до переляку, що це все може раптом десь подітися як сон! Вона раділа і вмовляла себе повірити у все це.