ІХ

- Я довго спала?, - перше, що запитала Аліна Лейлу спросоння.

- Ой, не знаю, сестро, всього, бо я тільки-но впросилася до тебе у палату, - відповіла та, дотримуючись настанов лікарки.

- А що з моєю дитиною?, - врешті проснулася і перед очима замиготіли кадри останньої зустрічі з Іриною. На обличчі почав вимальовуватися незрозумілий малюнок радості й розпачу.

- Все у тебе добре, не хвилюйся так. Елене прийде незабаром і розповість.

- А де Алі? Я хочу з ним поговорити, - вона була неспокійна і Лейла  змушена була йти шукати лікарку.

- Я йду за Елене, а ти полеж спокійно, це я тобі наказую як медпрацівник, - Лейла вирішила діяти наполегливіше і переконливіше. – Для тебе зараз головне зберегти дитину. До того ж Емре незабаром приїде, він уже в дорозі, -  вимогливий тон і звістка про Емре, подіяли заспокійливо.

- Гаразд, вибач і  дякую, що терпиш мене.

- Красуне моя, ми з тобою стільки вже пройшли, що нам нічого не страшно. Все буде дуже добре. І Алі також вже їде.

До палати впурхнула Елене, саме так здалося Аліні. Вона була дуже гарною жінкою, з ніжно-білою шкірою і блискучим чорним волоссям, а виразні яскраві очі та відкритий теплий погляд довершували образ чарівної жінки. Всім своїм видом вона створювала настрій впевненості й рівноваги.

- Ну що, красуне, як почуваєшся? , - весела інтонація її голосу додавала сил і Аліні.

- Не знаю, ніби нічого не турбує, - дещо невпевнено відповіла і наштовхнулася на запитальний погляд Елене.

- Ні, так не годиться! Татко вже на півдорозі, а вона тут ще не знає як має його зустрічати! Усе в тебе дуже добре! Дітки гарно стукотять своїми сердечками й пора вже зізнаватися! А то робиш мене своєю співучасницею, - від її слів Аліна вкрилася рум’янцем і вони обидві весело розсміялися.

- Дякую тобі,Елен, якби не ти…

- Я повік буду зобов’язана Емре, тому так переймаюся тобою і його щастям. Він мені вже сто разів зателефонував, але скоро вже буде тут. Я не хотіла йому нічого  казати, ти вже сама цим його порадуєш. Він  найщасливіший чоловік на світі! Знала б ти як він любить дітей!

- Розкажеш? Чому ти сказала, що…

- Що зобов’язана?

- Так.

- Це дуже довга історія, як будемо вже старенькі, будемо сидіти біля каміна і розповідати…, - вона сумно посміхнулася.

- А якщо…

- Гаразд, у двох слова це виглядає ось так… Я молода і закохана, але батько моєї майбутньої доньки гине і  я залишаюся одна. Він був морським офіцером, прикордонником у Поті.

- Це у Грузії?, - перепитала Аліна.

- Так, ми жили там, але коли сталося вторгнення росіян у 2008 році, першими як завжди у бій вступили прикордонники. Я довго не знала правди. Батьки евакуювалися сюди й забрали нас. Я була вагітна, нікому нічого не сказала. Лише братові. Теймураз підтримував, але …Без Давида мені було складно… І якби в той день мене не зупинив Емре своєю посмішкою, я б, мабуть, таки дійшла до Босфору…

- Щоооо?, - в Аліни вирвався крик, вона навіть не зразу зрозуміла себе.

- Що з тобою?, - злякалася Елен такої реакції.

- Ні, нічого… просто …стало якось ніяково..., - а потім додала словами української поетеси : «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі…». Здається Елен її зрозуміла, злегка потиснула руку.

- Гаразд, а далі все вирівнювалося… Емре став хрещеним Ірми,   в перекладі це означає: пожертвувана Богу війни, він чудово з цим батьківством справлявся. Потім познайомив мене зі своїм другом Керемом і тепер у мене є ще одна донечка. Так він став другом нашої сім’ї.  Він чудова людина. У вас буде все добре!

Аліна слухала і розповідь її заколисувала, підносячи на хмару щастя, вона там солодко вмостилася і знову заснула. Елене задоволена своєю роботою пішла заспокоювати тепер таточка.