VІІ

…Борис постукав у важкі дубові двері. У цій старій селянській хаті свого часу  все робилося до ладу. Красиві колись віконниці, такі ж красиві масивні двері свідчили про дбайливого господаря. Може б все це ще і простояло сотню літ та війна вже осколками позначила свою присутність. І чи тільки цим закінчиться?

   Двері відчинилися і на порозі постав, зігнутий від важкої праці й неймовірних тривог війни, старий чоловік. Вони довго вдивлялися один в одного. Борис його не знав. Сюди прийшов він за адресою, вказаною  в записці, яку передала йому медсестра в госпіталі. Попередила, що сам Котюк наказав віддати  йому в руки. Хто такий той Котюк Борис дізнається від хлопців пізніше. Але, тримаючи цю записку впродовж всіх довгих місяців лікування, він вірив, що там на нього чекає щось хороше. І найбільше, що цікавило : де знайти сестру і чи жива вона до цього часу.

  Погляд дідуся раптом потеплів і на очі набігли сльози.

- Живий, синку?, - він схлипуючи, мов мала дитина, прихилився до одвірка.

- Живий, - відповів Борис геть зовсім не розуміючи, що відбувається.

- Мироне, хто там? Заходьте в хату, не напускай холоду, - десь із глибини хати почувся голос жінки.

- Валюша, він живий, він живий!, - повторював дід і вже тримав Бориса за руку і тягнув його до хати, бо говорити не мав сили.

- Хто живий там?, - у голосі бабусі уже чутно стурбованість.

- Заходь, голубе, заходь! Знав би ти скільки я тебе шукав, потім шукав твою могилу…А ти живий, живий, - дід не міг заспокоїтися і натішитися новиною.

- Ой, мамко ж моя, - сплеснула в долоні старенька, коли в кімнату, низенько прихиливши в низьких дверях голову, зайшов парубок.  – Дитинко, ти й справді живиииий!, - вже заголосила бабуся Валя.

- Ти чого голосиш, дурненька моя, - дідусь пригортав її собі до грудей, а іншою рукою тримав Бориса, ніби боявся, щоб той не зник. – Сміятися і радіти потрібно, що він повернувся, а вона плаче…

   Борис стояв, дивився і йому здалося на мить, що   втрачає здоровий  глузд. Він не знав цих людей зовсім, не розумів чому так радіють, але у самого очі наповнювалися сльозами. Бабуся підійшла до нього і потягнулася до його голови. Він нахилився і вона, обійнявши його за плечі, розцілувала через сльози й сміх. Стриматися було важко, тому плакали всі. Це було якесь щастя, але яке саме Борисові ще потрібно було дізнатися.

- Вибачте мені, я трохи не все розумію, тому.., - він зробив перший крок до істини.

- Синку, сідай ось на оцій лаві, - запропонував дідусь. – Валюша, готуй нам вечерю святкову, у нас дорогий гість.

- Ну от, а тепер слухай мене, сину. Ти сидиш зараз на лаві живий, а рік тому лежав на ній і ми думали, що ти мертвий. І якби не Котюк, то хто зна чи сидів би ти тут сьогодні, - Борис починав розуміти.

- То це ми з сестрою дійшли тоді до вас сюди?

- Ми почули гучний вибух і зрозуміли, що це десь у нас на городі, або у сусідів. Коли все стихло, пішли шукати. Ми туди давно не ходили, бо знали, що все виродки замінували. Тварини підривалися і нам давали знати, що… ох, і біди ж накоїли ці гади! Ви лежали скривавлені й ми, хоч і боялися, але поповзли з бабою, щоб забрати. Обережно, помаленьку, але  змогли вас дотягти до хати. Ти геть побитий був осколками, бо накрив собою сестру. Але вона була не краща. На ній не було живого місця. Мабуть, дісталося бідній ще до того, - дід витирав не соромлячись сльози, що скапували на стару полинялу сорочку. А біля одвірка вся в сльозах стояла така ж, умита сльозами, бабуся.

- А сестра?, - також виштовхуючи клубок з горла, запитав Борис.

- Ми думали, що ти мертвий. А сестра ворушилася, але спочатку навіть говорити не могла. А потім до нас примчав сам Котюк, коли рознісся слух про вибух у нас на городі. Він швидко забрав вас обох у госпіталь. Сестру твою я потім знайшов. А от тебе ми загубили. Алінка довго тебе шукала, коли вже стала сама на ноги, але… Ти також не знаєш де вона?, - Борис похитав головою у відповідь. – І я не знаю. Коли ми з нею зустрілися останнього разу, вона вже знесилилась тебе шукати й серед живих, і серед мертвих. Її переконали, що ти не вижив. Мені тоді сказала, що не може тут більше залишатися. Я не питав нічого, лише пообіцяв, що як знайду твоє тіло, то похороню по-людськи. Вона ось і гроші залишила для цього, - дід Макар встав і пішов до вікна, де в кутку кімнати висів Образ Божої Матері, дістав звідти гроші й віддав Борисові.

- Хай тепер вони будуть тобі на життя, дитино, раз не знадобилися на смерть, - додала бабуся крізь сльози. Борис розумів, чому сестрі потрібно було зникнути. Але де ж її тепер шукати?