VІ

   Щоб врятувати ситуацію, свідомість зреагувала швидко. Вимкнулася. І, якби вчасно Алі не підхопив її уже байдуже тіло, сталася б трагедія. Не кажучи жодного слова, Алі підхопив Аліну і вже через деякий час передав у руки Елене. На довгі розмови часу не було.

- Що сталося?

- Не знаю. Мабуть, та жінка щось сказала їй.

- Тобто, це щось психологічне? Вона не травмувалася?

- Ні, я встиг зловити, вона не впала.

- Гаразд, дякую. Розберемося. Добре, що не травмована. Повідом Емре, він повинен знати.

  Алі повідомив Лейлу і та чимдуж подалася в клініку.

- Емре-бей, я ще не знаю все точно, але тільки що у нас щось сталося. Аліна у лікарні. В Елене.

- Що сталося?, - від страху за неї навіть голос не мав сили звучати.

- Вона захотіла поїхати до тієї своєї знайомої Ірини. Щось говорили зразу ніби й весело. Я не розумів мови українок, тому вловив одне лише слово – Україна. Очевидно та щось повідомила. Я впіймав Аліну, вона не впала, але свідомість втратила, - Алі поспішав, але Емре все зрозумів. І тривога стала в рази більшою.

- Аліну поки що нічого не запитуємо. Але ти поїдь знову до Ірини, розпитай. Я тут все владнаю і скоро буду, - йому раптом зробилося тісно у своєму власному трейлері. Захотілося крил, щоб вмить бути поруч. Там же дитина!

  Він думав недовго. Вже з дороги повідомив Алтана, що їде на невизначений час владнати деякі проблеми. Так було простіше, принаймні до того часу, поки не почнуть телефонувати. Але, на диво,  той відписав спокійно: гаразд, але не дуже затримуйся, повно роботи.

  Алі уважно слухав розповідь Ірини. Вона запросила його у двір, пили чай і, схлипуючи, жінка розповідала. А колишній працівник поліції уважно слухав і все запам’ятовував. Виходило так, що жінка хотіла повідомити щасливу новину, втішити сестру тим, що її брат живий, але сталося інакше.

- Можливо, через те, що надто довго чекала на таку новину, - дипломатично викручувався Алі.

- Я боюся навіть думати, що було б, якби я їй все розповіла, - промовила розпачливо Ірина.

- Чого ще вона не знає, - вже вимогливо запитав Алі.

- Чи можу я все Вам, пане, розповісти?, - запитала українською, мабуть, швидше в себе, але розуміла, що повинна розповісти хоч комусь із її оточення. Але про всяк випадок додала турецькою: - А де її наречений? Може б я йому все розповіла?

- Він незабаром приїде. Я її охоронець і маю все знати. Щоб не було запізно потім, як от тепер. У неї хворе серце, їй не можна хвилюватися.

- Гаразд. Якщо з цього буде користь для неї…

«…Коли я знайшла речі Алінки у своєму саду, це було для мене дивом і ніби якимось знаком. Тут, на далекій чужині, у двір упали речі українки. Я це визначила за паспортом. Мої діти проживають зараз в Україні. Одна донька у Львові, а друга -  у столиці. Я сфотографувала паспорт і надіслала доньці Наталії у Київ. Запитала, що з цим робити? Вона попросила зачекати й нікому нічого не казати. Я мовчала. І вони нічого мені не відповідали. Я й забула з часом. А потім приїхала Аліна. Ми познайомилися, вона мені розповіла свою історію. Речі я їй віддала, а потім подзвонила доньці. І вона мене попросила, щоб я дізналася адресу Аліни і її номер телефону. Але Аліна не захотіла зізнаватися і тоді Наталочка мені розповіла, що недобра слава лине про нашу Алінку по Україні. Що вона дружина колаборанта, що вони втекли після визволення Лиману, що їх розшукують спецслужби. Мені стало зрозуміло, чому вона викинула свій паспорт, але дивним було те, що вона могла б його просто спалити, закопати, втопити…А ще…чому викинула свої коштовності, картки. Вона ж ними могла скористатися. Це збивало з пантелику всіх. Діти почали доскіпуватися, шукати.

- Картками б точно не скористалася, її б одразу вирахували, якщо хтось нею цікавився, - вголос роздумував Алі.

- У моєї львівської доньки Марії є друзі у Харкові, у тих – у Лимані. Таким чином почали вивчати все про ситуацію у тому місті. А пізніше мені подзвонили й сказали, що то все неправда. З Аліною все добре. А ще просили повідомити, що знайшовся брат і він живий. Але я не мала змоги повідомити, бо ж не знала ні адреси, ні телефону.  Тому, коли нарешті побачила її, то з радощів зробила поспішну дурницю, - щиросердно бідкалася тітка Ірина.

- Так, ситуація складна, Аліна в лікарні. Будемо вірити у те, що вона впорається. Ось мій номер телефону. Телефонуйте при потребі, - він чемно попрощався і пішов, складаючи почуте у своїй поліційній голові в потрібній послідовності.

Але тітка не все розповіла, бо не все знала…