ІV

  От як можна бути такому завбачливому, тактовно-ненав’язливому? Вона лише згодом могла оцінювати цю його особливу здатність – створювати для неї зручності непомітно. Так сталося спочатку з Лейлою, потім з Алі. Вони стали її чудовими друзями й помічниками. Вона вчила з ними мову, історію, традиції. Могла вільно спілкуватися в місті, куди її возив Алі. З Лейлою вона також була у дуже гарних стосунках. Тому першою і помітила неспокійне серце жінки, коли на ній зупинявся зацікавлений погляд Алі. Між ними в той момент ніби починав звучати загадковий музичний інструмент, що створював чудову замріяну мелодію.

- Лейло, я сьогодні почуваюсь якось дивно, тому зможеш замість мене поїхати з Алі. Я написала список. Ось, - вона насправді почувалась так собі, нудота не давала спокою.

- Гаразд, з радістю, сестро, - на обличчі жінки спалахнув рум’янець і Аліна раділа, що зможе долучитися до відкриття їхньої таємниці хоча б ними самими. Приємно було спостерігати, як Алі піклується про неї, але  чомусь не наважується на вчинок.

- Алі, сьогодні ви з Лейлою самі у місто. У вашому розпорядженні цілий день, відпочиньте разом, розважтеся. Так щоб залишилося у пам’яті й було що онукам своїм розповісти, - Аліна це додала, нахилившись близенько до чоловіка і підморгнула.

  Алі був ніби тінню Емре. Він знав про кожен крок Аліни, від його погляду не ховалися перші кроки обох закоханих. Він був її тіло охоронцем, він був його очима. Про кожну зміну у настрої доповідав йому, виконував кожну її забаганку, хоча у неї їх було і не так багато. Він був ніби рідний брат, про якого часто йому розповідала. Тому хотіла зробити, що в її силах, щоб ці двоє  були щасливими. І вона була на вірному шляху.

- Дякую, сестро, за сьогоднішній день. Ось поглянь!, - і Лейла простягнула, щасливо усміхаючись, руку. Перстень на її тоненькому пальчику виглядав дуже гарно.

- І що це означає?, - весело запитала, хоча вже здогадувалася, що про онуків згадала Алі доречно.

- Алі… він запропонував…

- Ну нарешті! Я вас вітаю! , -  щиро раділа за них і в той же день похвалилася Емре новиною.

   Вона сиділа на березі, водичка ніжно хлюпотіла на її ногах, було зовсім не спекотно і це все поволі заколисувало її.

 Він знаходив найкращі локації що тішили око, заспокоювали душу. Аліна зовсім не знала Туреччини й куди він її сьогодні привіз, також. Але хіба це мало значення? Тут було так гарно і спокійно, що навіть на карті не хотілося шукати це місце. Гори навкруги обступали водне плесо, ніби тримаючи його у своїх згорнутих долонях. Навкруги тиша, водичка і ліс. Прозора вода і красиве каміння, роками відшліфоване нею, створювали особливий романтичний настрій.

- Ти вже дрімаєш?, - і перед очима красивий букет лісових квітів і ягід.

- Це ж суниці!, - вражено вигукнула Аліна. – Вони такі ж, як і наші, - продовжила щасливо сміючись і принюхуючись до них. Емре не гаяв часу, він старанно все це щастя зберігав фотокамерою.

- Насолоджуйтесь, - Алі подав цілу піалочку лісових ягід, загадково посміхаючись. Емре продовжував фільмувати.

- Які ж вони пахучі, солодкі, - Аліна захопилася цим смаком дитинства і спогадами.

- Ти задоволена? Якщо з’їдаєш всі, йдемо збирати ще. Я там тебе сфотографую у тих ягодах. Буде круто!, - вона смакувала і вже уявляла цю фотосесію, згадувала як у дитинстві з подружками на схилах збирали ці ягоди. Явно відчула навіть запах тієї трави, коли лежали серед цього дива і дивилися в небо. Пальці механічно визбирували ягоди в піалочці поки…

- Що це?, - погляд врешті повернув свідомість до реальності. Вона тримала в пальцях не ягоду, а красиву каблучку, а поруч на колінах стояв Емре й усміхався своєю найкращою у світі посмішкою. Але в його очах і вустах тепер ховалося ще щось. Тут було очікування і навіть деяка невпевненість. Вона не лише звикла до нього за ці роки, вона також навчилася його читати. Погляд, усмішку, порух рук, брів.

- Я здогадуюсь про що ти зараз думаєш. Але я хочу, щоб ти сказала «так», а все інше ми вирішимо тоді, як настане час.

  Він здогадувався, як їй хотілося відповісти, але також розумів скільки перед ними ще стоїть завдань. І найбільшою проблемою було її ненормальне заміжжя. До тих пір, поки йде війна, поки невідомо де той її чоловік, все залишається незмінним.

- Ми почекаємо з цим. Я вдячна тобі. Ти хочеш підтримати мій дух. Я приймаю від тебе цю каблучку, бо ти єдиний, хто мені потрібен. Нам потрібен!, - він вірив у її слова, у її почуття.