ХХV

- Пам’ятаєш, ми з тобою минулого разу гуляли довго містом…,- почав свою розповідь…

  …Вони заїхали пообідати у Viaport Marina – великий портовий торгівельно-розважальний центр.

  Емре за останній місяць уже туди їздив двічі. Там є відкритий торгівельно-розважальний центр з ресторанами та готелями. Володіє одним з таких Аліджан Озтюрк, той самий Алі. Хотів як найбільше про нього дізнатися. Дізнався та особисто зустрівся. У момент, коли Емре впізнали там і він став роздавати автографи, до нього поспішив і господар. Так вони познайомились. Наступного разу все теж, але господар для селфі покликав і дружину. В розмові з’ясувалося, що у них є двійко дітей.

 І от тепер... Вони піднялися ліфтом на сьомий поверх, з вікна чудовий краєвид на море. Поки чекали замовлення, до них знову збіглися офіціанти й відвідувачі. Емре роздавав автографи та селфився з ними, а вона тихенько встала і відійшла до вікна. Ні разу не озирнулася аж до того часу, поки він сам не прийшов і не забрав її до столу. Тому не бачила, як до їхнього столу знову прийшов господар, привітав Емре як давнього знайомого. А потім його погляд вирізнив її постать на фоні вікна. Емре бачив, як той завмер в нерішучості, ніби вагався: ступити крок до неї чи ні. Він дивився довго. Аж надто! А потім просто пішов.

  Аліна слухала розповідь, згадувала… Вони недовго тоді там були. Вона  тоді відчула якусь зміну у його настрої. У самому ресторані він був ніби чимось пригніченим. Подумала тоді, що сталося щось під час спілкування з фанатами. Вони швидко звідти поїхали далі й   він раптово змінився: дарував подарунки, квіти, просто дарував радість кожної миті. Це загалом був яскравий день. А наступного дня поїхав знову надовго.    

- Це і була Тузла…, - якось розчаровано промовила і погляд зупинився на його очах. Там була суміш розчарування і ще чогось.

- Так, це великий портовий район столиці…

- Тепер я дещо розумію…

- А я не розумію, - вона таким його ще не бачила, не злим, але і не дуже добрим.

- Що саме?, - вона вже не хотіла плакати. Їй стало якось байдуже.

- Як цей чоловік міг до тебе не підійти? Хоча б запитати, побачити, почути голос, адже ви…

- Не треба. Забудьмо це. У нього сім’я. Він не дуже любив великі клопоти. А це мало стати клопітним для нього, тому…, - їй не хотілося більше говорити на цю тему.

-  Добре, що він не підійшов, - турецькою промовив Емре.

   Тоді він їй не розповів, бо був радий, що той не наважився. Надіявся, що і вона його забуде. І от тепер якось потрібно виправляти ситуацію. Навіщо сам зачепив цю тему вчора? 

  Вона лежала на своєму ліжку, він сидів поруч. Гладив її біле шовковисте волосся, тримав руку у своїй. Аналізував…Він жив ніби подвійним життям. Ніби на сцені й за лаштунками. Йому подобалася ця загадка. Одне життя було для всіх, свого часу сам поставив собі за мету ходити червоною доріжкою, давати інтерв’ю, рекламувати своє життя. Але тепер, коли спробував іншого…залаштункового…тихого і спокійного…Це інше: у своєму домі, коли тебе проводжають і зустрічають, коли на тебе чекають…Воно справжнє! Завдяки їй, завдяки своїй перлинці він відчув інший смак життя. Тому нікому її не віддасть!

- Бо ти моя!, - це вже він промовив уголос.

Вона почула і здивовано розплющила повіки. Емре зрадів, підхопив її на руки й поніс  до вікна. Посадив на її улюблене місце на підвіконні. Обійняв і довго дивився в очі.

- Я завтра маю їхати. Не хочу! Але потрібно, - він говорив неспокійно, намагався підібрати слова.

- А я…

- Я хочу, щоб ти проводжала і зустрічала мене в цьому домі, як було до цього. Я хочу бачити тебе на цьому підвіконні. Я тебе дуже прошу, дочекайся мене, не втечи. Я вже не зможу без тебе. Я не хочу тебе віддавати нікому. Бо ти моя! Ти моя Перлинка!, - він тримав її однією рукою на підвіконні, а іншою пестив  волосся на її потилиці, прихилив її голову до свого чола. Його вуста шепотіли ніжні слова, його серце співало трепетну мелодію, мозок малював майбутнє.

Вони довго стояли в обіймах.

Про щось довго домовлялися їхні руки, серця й очі.

І от їхні вуста злилися в єдиному подиху  -  це означало, що домовленості досягнуто!

В той вечір будиночком на галявині рознісся щасливий чоловічий стогін:

- Ти – моя!