ХХІV

І раптом:

- Ти дзвонила Алі?, - тримаючись її плеча, дивився в очі мовби, щоб зчитати правду.

- Ні, - не відводячи погляду.

- Чому?, - допитувався, а вона не могла зрозуміти його погляду.

- А що? Для тебе це важливо?, - перепитала крижаним голосом, у неї заболіло у грудях, там ніби все стислося і  готовий був вирватися крик.

- Та ні, - на здивування собі відповів, коли почув її крижаний тон.

 Вони раптом перестали розуміти одне одного. В одну мить! Їй здалося, що він вирішив тепер передати її Алі з рук в руки, як річ. Сльози здушили горло. Вона вийшла з кімнати й надовго заблукала в саду. А потім і зовсім побрела в ліс.

Повернулась пізно. Він чекав на лаві біля входу.

- Де ти так довго? Я не знав куди йти за тобою? Ти ж не взяла телефону.

- Все нормально. Потрібно було подумати.

- Ходімо, ти вже замерзала, - він хотів обійняти, але вона відсторонилась. Він зрозумів це по-своєму.

- Я образив тебе чимось?

- Ні, - вдавано байдужим голосом відповіла.

Повечеряли мовчки. Вона не підвела погляду. Він розумів, що щось сталося, але нічого не міг вдіяти. А потім:

- Ти матимеш час завезти мене в Тузлу?, - намагалася бути спокійною.

- Ти прийняла рішення?, - для нього це було неприємно чути. Він  не хотів уже ні з ким ділитися нею. І вже здається точно знав чому. Але, розумів, що є він, той Алі. Вона заради нього сюди приїхала. «Ну то що ж, радий був допомогти!», - хотілося вигукнути, але розпач здушив горло.

- Так, - але очі не підвела. Він розумів, що щось не так, але вирішив грати до кінця. Його вже підкидала злість.

- Гаразд, завтра  зранку поїдемо.

- Дякую, - відповіла українською, встала і пішла у свою кімнату.

Цілу ніч плакала. Чому? Ти ж сама розповіла йому про Алі. Він пообіцяв, що завезе. От тепер виконує обіцянку. А чого ти ще хотіла?

Йому також не спалося. Також ставив собі запитання: чому? Він хотів розповісти про Алі, а вона раптом…Що зробив неправильно?

Вона зійшла вранці у вітальню і побачила Емре. Спав на дивані у незручній позі,  а телевізор розповідав йому новини. Вона підійшла тихенько, сіла навпроти й довго вдивлялася в його обличчя. Запам’ятовувала кожну лінію на його обличчі, прислухалася до дихання. Взяла плед і накрила його. Хотіла вже йти:

- Не йди, - він дивився на неї зовсім не сонними очима. А погляд втомлений. Він встав, підійшов, узяв за руки. – Чому ти так вирішила?

-  Все складно, не впевнена, що... - відповідала і сама не розуміла того, що казала.

- А, якщо я попрошу не їхати, це щось змінить?, - він уважно дивився в її очі.

- Емре, я довго думала. Я не поїду в Тузлу. Я поїду додому, - промовила спокійно і рішуче.

- Ти це серйозно?, - від несподіванки він завмер.

- Так, серйозно. Я хочу додому, - голос уже надривався, але вона намагалася триматися гідно.

- Додому я тебе поки ще не відпущу. Там тобі нічого робити. Все з’ясуємо, а потім будемо вирішувати, - він переконливо вмовляв, а їй хотілося у це вірити. Але якась докучлива думка спонукала її до протилежного.

- «Я лиш квола немічна жінка, що помре в чужині в журбі…», - промовила українською і сльози самі потекли річкою, без схлипування, мовчки.

- А в Тузлі ти вже була, тобі нічого там більше робити.

- Як то?.- запитала і ноги самі підігнулися. Мить і вона на руках, які дбайливо вкутують  пледом на її ліжку.

- Я розповім тобі, але зараз випий трішки вина. І тобі стане спокійніше. А може просто хоча б на крапельку байдуже.

- Я пливу за течією…Гаразд, давай своє вино, - вона стала слухняною дівчинкою.