ХХІІІ

   Зима промайнула непомітно. В таких незрозумілих стосунках вони зустріли весну. Вона спокійно жила в будинку на галявині, він місяцями у відрядженнях. Його телефонні  дзвінки знаходили її у будь-якому куточку квітучого саду. Пізніми вечорами вони могли спілкуватися по відеозв’язку. Підтримували одне одного промовистим поглядом, ніжною посмішкою, добрим словом. Вона шукала постійно новини, копирсаючись днями й ночами в ноутбуці. Створила новий акаунт під вигаданим ім’ям. Знайшла, як і підказував Емре, старих друзів та підписалася на них. Але нічого нового не знаходила про свою родину.

   Щоб одній не сумувати, вона інколи, у супроводі того самого охоронця Алі, їздила в спа або до друзів Емре - грузинської сім’ї, проводила час у їхньому кафе. Інколи допомагала їм. З ними було цікаво спілкуватися. З ними вчила мову грузинську і турецьку.

Літо відлетіло разом із журавлями й на поріг прийшла осінь.

   Емре приїхав у її день народження. З величезним букетом жовтих троянд. Аліна скучила, тому кинулася в його обійми, не думаючи про наслідки. Для відваги випила того самого грузинського вина.

Коли він зайшов у кімнату, вона стояла перед дзеркалом. У смарагдовій сукні. У тій самій…Там і  зустрілися їхні погляди.

- Тобі личить. Ти дуже гарна, - прошепотів на вухо, легенько торкнувшись її талії.

- А ти, щоб не одягнув - бездоганний, - сказала так, як думала.

- Тобі подобається?, - вона  зрозуміла про що він запитує, але випите вино підказало свою  відповідь:

- Емре, подивись на мене! Я за той час, що тут, набрала сто кілограмів. Подивись, у мене вже і живіт намалювався. Хіба таке може подобатися!? , - мабуть, ніколи б такого не сказала, але …з вином жарти  - таке собі…

  Його руки ковзнули на її живіт, а потім помандрували по тому ніжному атласу, який прилипав до тіла, облягаючи її, ніби зелена шкіра. Він зрозумів, що під ним нічого немає. А потім погляд упав на ліжко. Там лежала її спідня білизна. Вона помітила й аж тепер зреагувала тверезо.

- Емре, ти… ти не думай, просто я…, цей атлас, він такий…все під ним видно, я лиш хотіла…

- Я нічого і не думаю. Так гарно. Хай буде. Мені подобається! Ти в гарному настрої – це головне! Ходімо, нас чекає свято!

   Стіл сервірований на двох. Смачна і красива їжа, знову вино і воно грузинське. Він запропонував свято  і вона не відмовлялася. Останні кілька років вона не бачила його зовсім. А останні місяці були зовсім далекими від звичайного життя. Тому дозволяла собі пити вино і танцювати.

- Хочу побажати тобі, щоб всі твої мрії й бажання здійснилися!, - промовив і поцілував так солодко, що повірила.

- І твої, - промовила, між поцілунками.

- Я скучив за тобою. І в мене одне бажання!

- І я, - втрачаючи здоровий глузд у його руках, промовила, або думала, що промовила.    

    А за вікном тепла і ніжна різнокольорова осінь. Веселий щебіт птахів ніби знову увімкнувся, а може вони його тільки тепер почули. Можливо, через те, що було тихо. Надто тихо. Гра в мовчанку, бо важко щось сказати. Як таке могло статися? Кожен переймався цим питанням. Аж до тих пір, поки не побачив сліз на її щоках.

- Тобі боляче? Чому мовчала?, - він витирав сльози, цілував очі.

- Ні, мені добре, - спромоглася відповісти.

- Тобто, ти змогла переступити цю межу? , - він ще не вірив, що цю кризу подолано.

- Здається, - вона соромилася того, що сталося.

- Я радий, що ти відчуваєш життя. Я щасливий!

- Але ж це якось…

- Це не якось, це було добре. Живи й радій життю!

- У тебе все так легко…

- Не все у мене легко, але я хочу, щоб ти була щаслива! Ти змогла, ти це зробила. Ти чудово впоралась!, - він широко посміхався і цілував так, як умів лише він.

  Мабуть, це був найкращий подарунок з усіх, що колись мала. Відчути себе повноцінною людиною, це важило багато. Але не тільки це. Поруч був той, до кого вона, здається, не просто звикла.