ХХІІ

Попросилися у двір. Вийшла жінка.

- Ханим, тут така справа. Моя наречена впустила перстень між каміння у вашій загорожі. Чи не дозволите нам його дістати?- Алінині очі висловили здивування, але вуста створили усмішку. Емре на мить замилувався цим її спокусливим виглядом.

- Де це сталось? Покажіть, - жінка була похилого віку з приємним виразом обличчя. Зморщечки біля очей ніжно витанцьовували у прихованій посмішці.

- Ось тут, в цю щілину він упав випадково, - Емре намагався переконати жінку. Вона пильно дивилася на мовчазну Аліну. А потім раптом:

- Либонь, хочеш повернути втрачене, доню?, - в Аліни стався такий серцевий стрибок, що воно здається само вигукнуло:

- Ви українка? Ви знайшли мій паспорт?, - тепер уже здивований до краю стояв Емре.

- Так, дитино, знайшла все. І заховала. Чекала поки приїдуть діти, щоб  допомогли тебе знайти. Бо не знала, що з цим робити. Ходімо в дім віддам тобі все, - вона ніжно, по-материнськи, взяла за руку Аліну і якось по-особливому подивилася на Емре. Що в тому погляді?

Кажуть, що див не буває. Аліна повірила ще раз у нього. От якби ще й брат десь знайшовся... Вона не хотіла вірити у його загибель, підсвідомо відчувала, що він живий.

- Я вже у третьому поколінні українка, що проживає тут. Мої діди емігрували у минулому столітті сюди. Не від хорошого життя. Чогось здається, що і ти не від хорошого життя вкинула сюди свої речі, - розповідала тітка Ірина. Аліна не могла натішитися звучанням мови, усвідомленням того, що так швидко все знайшлося. Ірина також раділа і це видно було з її щасливих очей.

- Як ви знайшли це все там?

- Дитино, ти вкинула, але не подивилася куди то все впало. А воно випало внизу через щілину все до мене у двір. Я побачила, зібрала все і заховала. Так думаю, що то все недовго було на землі, бо геть не пошкодилося.

Вони раділи всі. Розмовляли довго, пили чай, сумували й плакали, згадуючи багатостраждальну Україну тоді й тепер.

- Ходімо вже?, - запитав Емре, бо вони розмовляли українською і він уже втомився, але терпляче чекав.

- Це твій наречений? Обличчя знайоме, може десь бачилися?

- Так, - відповіла і почервоніла, засоромившись цієї брехні, розпочатої Емре. Не хотіла розповідати всю правду про себе.

- Хай Всевишній подарує вам щастя, - промовила турецькою й Емре відповів своє звичне:

- Амінь!

- Дякую вам за все, тіточко Ірино, - не могла ніяк розпрощатися Аліна, все обіймаючись  та цілуючись з тією жінкою.

- Як матимеш час, заходь до мене на гостину, - нарешті Аліна вже вийшла з двору, а тітка Ірина навздогін їй гукнула.

- Добре, обов’язково!, - відповіла і привітно помахала їй рукою.

- Думав, цього ніколи не станеться! А можна я також порадію? , - Емре широко розкинув руки біля автівки й чекав на її відповідь.

- Як ти це зробиш?

- Ось отак! Я ж маю право? Я ж наречений нашої втікачки!, - і він міцно обійняв і поцілував її.